Ще в школі працювала дояркою

А тепер – суддею у Києві

Валентина Новик родом із маленької Богушівської Мар’янівки, що в Рожищенському районі. Хоч і добиралася до школи за десять кілометрів, а таки закінчила її із золотою медаллю. Нині вона працює суддею у столичному суді. Чи думала колись сільська дівчина, що доля занесе до Києва? Ця історія – про нашу Попелюшку, яка завдяки власному старанню та працелюбності перетворилася на Принцесу.

– Валентино Петрівно, знаю, Ви з багатодітної сім’ї. Розкажіть, як минуло Ваше дитинство?

– Наша сім’я була велика: батько, мати, дідусь, я, брат та дві сестри. Батьки, хоча й не вчилися у вузах, були мудрими людьми, виховували нас у турботі, любові один до одного. Я закінчила Переспівську середню школу. Спогади про навчання завжди піднімають настрій. Досі пам’ятаю уроки Валентини Іванівни Кантерук, Марії Миколаївни Поліщук, Галини Іванівни Слободян. А Валентина Степанівна Дзюбінська навчала не лише грамотності, а й давала життєві настанови. Одна з них: «Діти, запам’ятайте, що ви хоч один раз маєте побувати на морі і за кордоном».

– Про яку професію тоді мріяли?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди хотіла стати юристом. Що вплинуло на це? Можливо, фільми про роботу слідчих. А може, моя троюрідна сестра, яка поступила на юридичний факультет Київського держуніверситету. Мама мені завжди її ставила в приклад. Не скажу, що я зранку до вечора тільки вчилася. Встигала все: і уроки зробити, і в сільський клуб піти. Викликаючи мене до дошки на алгебрі чи геометрії, які давалися складніше, вчителька Віра Василівна Сендецька з іронією цікавилась, на якому-то весіллі я була.

– Ваша тітка Катерина Іщук розповіла мені при зустрічі, що Ви були допитливою дівчинкою, роботящою і працювали на фермі дояркою.

– На канікулах я у колгоспі брала ланку, рвала льон, працювала на жнивах. Мені завжди хотілося мати свої гроші, хоча і батьки давали. Коли одна з доярок пішла у відпустку, бригадир Василь Шевчук запропонував мені цю роботу. Я саме перейшла до 10 класу. В моєму «віданні» було 23 корови, які треба доїти о п’ятій ранку, в обід та ввечері. Крім того, мала отримати на складі корми, роздати і прибрати гній. І ніяких вихідних. Пройшов один день: важко, але терпимо. На другий – мій запал почав пропадати, а до кінця тижня згас повністю. Відшукавши в собі сили, таки допрацювала сім днів. Після того я прийняла чітке рішення: ніколи не буду дояркою.

– Як зустріла Вас столиця?

– Я збиралася вступати до Латвійського держуніверситету. Але на випускному вечорі директор школи Микола Григорович Ковтун порадив їхати у Київ, щоб бути ближче до домівки. Його підтримали мої рідні. Разом із сестрою я вирушила до столиці. На підготовчих курсах уявляла себе студенткою юридичного факультету. Та на іспитах поставили четвірки. Згодом отримала повідомлення, що не пройшла за конкурсом. Було соромно. Що ж робити далі? Знову поїхала у приймальну комісію і випадково прочитала про вступ на географічний факультет цього ж вузу. Склала іспити і стала студенткою. Пізніше паралельно навчалась тут на юридичному факультеті. Відтоді минуло вже більше 20 років, і можна сказати, що поставлена в житті мета досягнута: маю сім’ю і цікаву роботу. В цьому заслуга моїх батьків, родини та вчителів.

– З чого починалася Ваша кар’єра?

– Я працювала юрисконсультом на приватному підприємстві, згодом – у Міністерстві юстиції та Секретаріаті Кабінету Міністрів України.

З 2008 і дотепер – суддя Святошинського районного суду м. Києва, за сумісництвом асистент кафедри економічної та соціальної географії географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук.

– Як часто тепер буваєте у рідному селі?

– Коли були живі батьки, додому приїжджала із сім’єю десь раз на місяць. Не тільки на релігійні свята, а також садити чи копати картоплю всі з сім’ями збиралися у батьків. Всього майже двадцять людей. Зараз щороку на Пасху приїжджаємо до рідної хати, кланяємося мамі й татові вже на цвинтарі.

– Що сьогодні для Вас є найбільшим щастям?

– Якось перебирала папери на письмовому столі старшого сина Богдана і побачила заголовок «Найбільше моє щастя – це моя сім’я». Це написав, коли закінчував перший клас. Мабуть, більш зворушливих слів немає. Для мене найбільшим щастям є сім’я: чоловік Володя, який також працює в органах державної влади, та два синочки. А також моя родина: сестри, брат, племінники та дві тітки.

– На порозі Новий рік. З чим він у Вас асоціюється?

– З ялинкою, мандаринами та подарунками. Я часто була на шкільному новому році у моєї сестри, де Дід Мороз давав подарунки. Ці традиції продовжую у своїй сім’ї. Напередодні свят хочеться побажати читачам «Вісника+К», моїм землякам, рідним здоров’я, злагоди та достатку. Нехай ваші мрії збуваються!

Руслана ТАТАРИН,

Волинська область

 

 

 

 

• Нравится
•