Володимир Блаженчук – перший губернатор вільної Волині

Підпис відсутній

Підпис відсутній

Володимир Блаженчук – людина-легенда. З його ім’ям пов’язано чимало життєво важливих перетворень на Волині. Це ж він був першим керманичем області, коли уся країна переходила від старого радянського ладу до нового – незалежності. Це йому першому довелося шукати компроміси між революційно настроєною опозицією і компартійцями. І робив це, не заграючи ні до кого! Це завдяки йому Луцький державний педагогічний інститут став Волинським державним університетом імені Лесі Українки (нині ВНУ) й отримав чудові навчальні приміщення, а Луцький індустріальний інститут (нині ЛНТУ) з філіалу став самостійним вузом… Ми зустрілися з Володимиром Івановичем напередодні його поважного ювілею.
– Володимире Івановичу, Вас насамперед згадують як людину слова, принципового, вольового, вимогливого, але справедливого керівника, доброзичливого, але водночас нетерпимого до брехні. Чи не змінилися пріоритети?
– Справді, не терплю брехні, підлості, зради. На жаль, я усе це у своєму житті переніс. Ціную відвертість, правду. Де б я не працював, на якій посаді, проблем було багато. Говорили у вічі – і не завжди речі приємні. Але повагу до влади, конкретної влади, я на собі від людей завжди відчував. Щодо мене як керівника області у 90-ті роки, то я виконував волю людей, з якими працював, з якими жив, спілкувався. Це були представники класу, що здавав владу, і ще несформованого класу, який хотів прийняти цю владу.
– Протистояння були?
– Були. Мене обирали першим секретарем обкому партії під синьо-жовтими прапорами. Це був унікальний випадок в Україні. Тодішня опозиція в складі Руху виступила проти позиції ЦК КПРС та ЦК КПУ, які на цю посаду мали свої кандидатури. А підтримала мою.
– Як Ви оцінюєте свою роль у переході від “радянської” Волині до “вільної”?
– Виручало те, що я ходив до людей. Пам’ятаю, коли мали штурмом брати обком партії. Виконком міської ради приймає рішення про передачу головного приміщення по вулиці Леніна (нині – проспект Волі) для потреб міської ради. Прийшло людей багато. Одні – подивитися, інші – поживитися. Яке шоу: забрати приміщення компартії силою! Я знав, чим це все могло закінчитися – руйнацією будівлі. І коли зачитали вимогу звільнити приміщення для міської ради, я сказав: “Мабуть, революція в Україні робиться не для того, аби партійні сідниці замінити на міськрадівські”. Людям це сподобалося, вдоволено загули. Тоді мені задали питання: “Як ви плануєте поступити з будівлею?” Кажу, що це буде основне приміщення майбутнього Волинського університету. Пристрасті почали втихати, люди втихомирилися, повірили, що університет буде.
– Ви слова дотримали. Мабуть, нелегко далося?
– Звичайно. Була річниця проголошення декларації про суверенітет України. Взявши на підмогу “важку артилерію” – Миколу Жулинського та Ігоря Юхновського, спитав у лоб тодішнього президента Кравчука, чи він вважає себе волинянином (він родом з Рівненщини – історичної Волині). Звісно, каже, що “так”. Тоді прошу для Волині зробити ось такий подарунок. Він завагався, бо ж під університет потрібна база. А базу – чудові приміщення – ми вже мали. Так до чого я веду: у ході постійних переговорів вдавалося знаходити варіанти, які зацікавлювали обидві сторони.
– Минули роки, чи хотілося б щось змінити у житті?
– Посади, які я обіймав, не дозволяли щось міняти самому. Була жорстка централізація влади, керівна вертикаль. Відхилення вліво-вправо не заохочувалися. Але можна було робити інакше, прикриваючи вчинки тих, хто старався на благо області, країни навіть попри прямі настанови “зверху”.
– Розкажіть, будь ласка, про свою дипломатичну роботу.
– У 1994 році, коли закінчувався другий рік моєї роботи як представника президента на Волині, у народному господарстві виникла дуже складна ситуація. Лозунг “Розвалити колгоспи!”, не давши нічого взамін, призвів до тих пагубних наслідків у сільському господарстві, що ми маємо зараз. Роздерибанили тракторні бригади, тваринницькі комплекси. Я виступив проти цього – за збереження товарних господарств. Мене підтримали колеги – голови кількох держадміністрацій. Ми також були проти виборності директорів державних підприємств (це теж призвело до великого спаду виробництва). Щомісяця в Києві засідала рада регіонів, можна було висловити усе, що наболіло. Останньою відправною крапкою у моїй роботі як представника президента стала відсутність державного фінансування бюджетної сфери. Люди по 5-6 місяців не отримували зарплату. Я виступив різко на раді регіонів. Леонід Макарович мене обірвав: “Це в тобі говорить секретар обкому партії, який звик тільки давати вказівки і жити вчорашнім днем”. Я потім до нього зайшов із заявою і попросив її задовольнити. Так з подачі президента Кравчука став генеральним консулом України у Польщі. Центральна садиба була у Гданську. Я курував 16 воєводств (Північна Польща, де найчисельніша українська громада). Ми за чотири з половиною роки відкрили дев’ять українських греко-католицьких церков, де нашою рідною мовою велася служба, звучала молитва і проповідь, священики були вбрані у ризи, розшиті українським орнаментом. Пізніше, вже у Грузії, я працював радником посольства. Там наша громада нараховувала близько 40 тисяч людей. Це були переважно спеціалісти, які приїжджали за направленнями вузів. За час моєї роботи ми відкрили українську школу імені Лесі Українки, привели в порядок музей в Сурамі. Зробили там автономне освітлення, бо місто було без електрики. Ну, і женили мера Сурамі на українці (сміється).
– Маєте життєве кредо?
– Давно я перейшов біду,
Сирітство, злидні, підлість, щастя,
А пам’яті не перейду…
Наталія КРАВЧУК,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

Біографія:
Володимир Іванович Блаженчук. Народився у 1945 році в с. Холопичі Локачинського району Волинської області. Працював у колгоспі, закінчив Горохівський сільськогосподарський технікум та Луцький педагогічний інститут. Був на комсомольській та партійній роботі. Працював першим секретарем Іваничівського райкому КПУ, першим секретарем Ковельського міськкому КПУ, другим секретарем, а з травня до грудня 1990 року – першим секретарем Волинського обкому КПУ. Був депутатом, а згодом і головою Волинської обласної ради. З грудня 1990 до березня 1992 року – голова Волинського облвиконкому. Пізніше, до квітня 1994 року, – представник Президента у Волинській області. Згодом обіймав посади генерального консула України в Гданську (Польща) та радника посольства в Грузії. Нині – секретар Координаційної ради з питань захисту споживачів Волинської облдержадміністрації.

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>