До сповіді – із чистою душею, любов’ю і каяттям

Четвертого червня розпочинається піст, який називаємо Петрівкою. Якось уже так склалося, що найбільшу увагу віряни приділяють Великому посту перед Пасхою. І на сповідь ідуть саме у цей час. Але священики кожного разу наголошують, що людям треба сповідатися не раз у рік, а декілька, принаймні, у кожен піст. А найголовніше, приготуватися до сповіді й прийняття святого причастя.

Одного священика запитали “Що таке піст?”, і він, на якусь мить задумавшись, несподівано для самого себе (як пізніше зізнався) відповів: “Любов”. Ця нібито парадоксальна відповідь насправді розкриває саму суть феномену посту, і не тільки його. Адже чи можна без щирої любові будь-що виконати як слід? Швидше за все, ні. Очевидно, що вищенаведена відповідь в такій же мірі стосується і нашого каяття. Бо часто запитують: “Чому після таїнства сповіді люди знову повторюють свої гріхи так, ніби нічого не трапилося?” Ніби це таїнство не має ніякої сили чи впливу на людську гріховність, на людську душу? І справді – чому?
Священик якось поділився зі мною, що за всю його душпастирську діяльність на сповіді у нього плакало стільки людей, що їх всіх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Після таких сповідей виникало відчуття, що люди дійсно, по-справжньому, покаялись і більше повторювати подібні гріхи не будуть. І тільки одного разу під час сповіді жінки, яку звали Віра, він заплакав разом з нею. Вона промовила кілька фраз і вже не могла стримати сліз. “І раптом, – каже він, – я теж заплакав, сам не знаючи чому”. Цей спільний плач об’єднав на духовному рівні священика і сповідницю. Вони ніби стали однією душею і відчували та переживали одне й те саме почуття, яке важко було передати словами. Це була і любов до Спасителя, до усіх людей, щире каяття та жаль за свою гріховність, бажання виправитись і більше уже не грішити, не ображати Господа, Котрий постраждав і вмер за наші гріхи на хресті.
У Святому Письмі згадується, як плакав Спаситель за Єрусалимом, передбачаючи страшну долю, яка чекала на це місто через тридцять сім років. Або як Він заплакав, дізнавшись про смерть Лазаря. Обидва рази ці сльози були виявом щирої любові. Можна також пригадати, як гірко заплакав апостол Петро, коли тричі відрікся від Господа до того, як заспівав півень, про що Ісус Христос його попереджав. Це були сльози щирого розкаяння і любові, як виявилося це пізніше при з’явленні воскреслого Спасителя біля Тиверіадського озера. У Старому Заповіті теж згадується, як цар Єзекія, коли дізнався від пророка Амоса, що незабаром помре, то відвернувся до стіни і заплакав. Видно, він щиро тоді покаявся у своїх гріхах, бо після того Бог продовжив його життя ще на п’ятнадцять років.
Отже, важливою передумовою нашого щирого, а значить, справжнього каяття є сердечне розчулення, жаль і сердечна любов. Це все, як правило, супроводжується спочатку гіркими, а пізніше такими солодкими слізьми, які омивають наші серця і душі. Без цього наше каяття є поверховим, зовнішнім, формальним, таким, що не торкається нашої першооснови, нашого серця, воно ніби тільки ковзає по поверхні нашого холодного, не самокритичного розуму. Тому така сповідь часто не є дієвою для нашого спасіння, не приносить плодів покаяння, тобто звільнення від гріховності. А з іншого боку, як можна отримати прощення того, у чому ми щиро не каємось, за чим ми щиро не жалкуємо?
Отець Іван ВОЗНЕСЕНСЬКИЙ

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>