Чому 90 років тому Україна не стала державою?

З початком 1917 року в Україні розгорталися дуже цікаві історичні події, що позначилися на усій подальшій долі нашої бідової держави. Але, на превеликий жаль, українські владні мужі не скористалися тоді неймовірною нагодою й не вирвали Україну з пазурів Московщини. Бо для них Україна й надалі ввижалася федерацією Російської імперії. Центральна Рада, потім Гетьманат й Директорія – жодна з цих тогочасних державних інституцій не стояла на самостійницьких позиціях. А ще не забуваймо про амбітність кожного, хто дістався до владного Олімпу. Відомий німецький діяч Брук сказав, що ніколи не загине той народ, який збагнув причини своїх поразок. Ми їх не лише збагнули, а й прекрасно знаємо, однак повторюємо знову і знову...

Українські федералісти за союз з Москвою

Перша світова війна поглибила соціально-економічні й політичні суперечності в московській імперії, що призвело до Лютневої революції 1917 року й повалення царизму. В Росії був створений Тимчасовий уряд. Українські партії, громадські організації скористалися цим моментом і, зібравшись 17 березня, створили Центральну Раду. Головою Ради було вибрано видатного історика і громадського діяча професора Михайла Грушевського (він щойно повернувся з Москви). Радою було створено сім комісій. Для оперативного вирішення найважливіших питань Центральна Рада обрала Комітет Центральної Ради, який згодом став називатися Малою Радою. У червні 1917 року Центральна Рада утворила уряд – Генеральний Секретаріат. Його очолив письменник Володимир Винниченко. Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складну економічну й політичну ситуацію, в Україні швидкими темпами відбувалося національне відродження. Перестали діяти заборони щодо української мови і культури, почала розвиватися українська преса, стали створюватися видавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. У Києві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита перша українська гімназія. Але... прийняті Центральною Радою І, ІІ та ІІІ Універсали були надто далекими від того, щоб визнати Україну незалежною державою. Хоча український народ уповноважував нову владу позбутися національного ярма, проте нові українські урядовці трьома Універсалами вперто стояли на позиціях єдності з північним сусідом. Навіть після того, коли був очевидний спротив російських урядовців незалежності України і Центральна Рада в листопаді 1917 року ІІІ Універсалом проголосила Українську Народну Республіку, там все одно зазначалося: «Громадяне! Іменем Народної Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, силу і нову будучність»... Отже, федеративна самостійність. Вона так глибоко вкорінилася у рабський розум і душу нещасного хохла, що він жахався навіть слів «самостійність», «незалежність», «воля».

Проголосили державу –   й розігнали військо

Проте найгірше те, що українські федералісти, виховані на працях змосковщеного малороса Михайла Драгоманова, вважали за непотрібне мати своє військо – його просто розпустили. Понад 200 тисяч воїнів з українізованих полків, 80 тисяч Вільних Козаків, 150 тисяч вишколених, досвідчених вояків 12-го корпусу, 70 тисяч, висланих на німецький фронт, кілька полків сердюків, 27 дивізій, що складалися переважно з українців, і до того ж, 4 мільйони українців у московській армії, ще не збаламучених соціалістичною пропагандою – то була дуже велика сила, щоб відстояти державу! Значно більша за ту, яку мала тоді Московщина. Навіть російські історики визнали, що українці в імперському війську кидали фронт останніми.
Вся трагедія українців 1917-1922 років у тому, що патріоти “єдиной-неделимой матушки Расеи” півроку переконували українського вояка, що військо – то “буржуйська” вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже, демократична Україна війська не потребує. А тому радили кидати зброю і йти додому ділити панську землю, переконуючи, що московська демократія є найщирішою приятелькою України, яка прагне миру й не думає воювати проти України. І чого дочекалися? Столицю 40-мільйонного народу, який міг виставити для оборони не менше чотирьох мільйонів вишколених вояків, боронило лише три тисячі, у тому числі 300 дітей (у бою під Крутами). Володимир Винниченко навіть боявся видати зброю й обмундирування вільним козакам! Утримання постійної армії Грушевський та Винниченко вважали «марнуванням часу». Отак провідники України відцуралися національних ідей своїх прадідів. Величезний вибух національної стихії 1917 року фактично опинився без проводу, розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Зруйнувавши власне військо, Центральна Рада змушена була просити допомоги в Німеччини – зволікати далі вже не могла, бо “брати” після жовтневого перевороту почали стріляти з гармат попід самим  Києвом. І ось, коли німці пояснили, що мир підписується лише з незалежною державою, тоді Центральна Рада зважилася на IV Універсал, яким 22 січня 1918 року проголосила Україну самостійною державою: «...Ми, Українська Центральна Рада, робили всякі заходи, щоб не допустити до тої братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське Правительство не пішло нам назустріч, і веде дальше криваву боротьбу з нашим народом і Республікою. Крім того, те ж саме петроградське правительство народних комісарів починає проволікати заключення миру й закликає до нової війни, називаючи її “святою”. Знов проллється кров, знов нещасний робочий люд буде мусити приносити в жертву своє життя. Та для того, щоб ні російське Правительство, ні ніяке інше не ставило перешкод Україні в установленні того бажаного миру, для того, щоб повести свій край до ладу, творчої праці, закріплення революції й нашої волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всім горожанам України: віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою українського народу...»

Скоропадський втік у Німеччину,  а міністри... на Дон

Але уже було запізно. Бо держава без війська, то не держава. Німці вимагали виконувати їхню волю. 29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно проголосив Гетьманом України Павла Скоропадського, який був противником соціалістичних ідей. Німці підтримали Гетьманат, й Центральну Раду було розігнано. Гетьман намагався силою влади й помірними реформами загасити революційне полум’я, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Пізніше Старицька-Черняхівська із прикрістю про це писала: «Соціалісти-федералісти  побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту». Їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об’єднатися в ім’я української державності. Тоді Павло Скоропадський запропонував урядові посади багатьом малоросам (“русским малороссийского происхождения”). Хоч ті також вважали його німецьким ставлеником і зрадником Росії, проте прийняли посади міністрів в уряді Лизогуба, щоб таким чином, захопивши владу, почати відбудову колишньої імперії. Негайно закликали з Московщини своїх старих  приятелів-москвинів, колишніх імперських міністрів, сенаторів, генералів... Одержавши державні посади, московська сарана почала енергійно виживати в Україні “мазепинский сепаратизм”, творити свої московські товариства, установи, угруповання та свою збройну силу (лише у Києві 1918 року налічувалося 30 тисяч московських офіцерів). Все українське почало нищитися.
Павло Скоропадський змушений був проголосити федерацію з Московщиною. Всі українські партії об’єдналися в Національний Союз під проводом Директорії, яку очолив Володимир Винниченко. Згодом Директорія зорганізувала повстання, й Скоропадський втік до Німеччини. А його міністри – до... Денікіна на Дон. А Винниченко й Грушевський іще з багатьма провідниками української держави змушені були тікати за кордон. Винниченко навіть і там ще підтримував соціалістичні ідеї, спонукаючи багатьох українців повернутися в совєтську Україну, яких більшовицька влада потім виперла до Сибіру. Правда, сам він не наважився повернутися сюди, доживаючи віку у Парижі, надто пізно усвідомивши як власні помилки, так і діячів Центральної Ради. Бо ніяких переконливих кроків до творення української держави тоді, коли, за свідченням самого Винниченка, населення в один голос кричало Генеральному Секретаріату: “Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!”, практично не було зроблено. Млявість, апатія, наївність, безпечність і соціалістичний дурман у головах тодішніх керівників Центральної Ради – причини того, що через кілька місяців з чотирьох мільйонів українських вояків залишилася жменька. Захищати Україну не було кому.
Українське селянство переконалося, що українська державність – це безлад, пограбування, несправедливість, навала чужинців. А «прийшлі» ленінці пояснили їм це дуже «зрозуміло»: причиною ваших бід є ота ваша незалежність та самостійність. Ось так москволюби-малороси знищили в народі віру у корисність і потребу української держави. Воістину, національна трагедія – так безславно пустити за вітром колосальну віру народу і так бездарно втратити історичний шанс! Це було на початку минулого століття, це повторилося і на початку нинішнього...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА

 

• Нравится
•