У подруги відбила свого чоловіка

...Вони побралися ще студентами, коли навчалися у Чернівецькому університеті. Дочекатися диплома не могли, бо вмирали одне без одного. Хоча Олегові батьки були противниками раннього шлюбу, та згодом поступилися переконуванням сина і після третього курсу приїхали на сватання. Невістка їм сподобалася, свати теж. Після весілля молодята оселилися у Любиних батьків – в чотирикімнатній квартирі майже у центрі Чернівців. Народження сина додало ще ніжніших почуттів у стосунки молодят. Любина мама оформила декретну відпустку, аби донька без проблем могла продовжити навчання в університеті. Вечорами внуком не міг натішитися й дідусь. Так що народження сина абсолютно не позначилося на навчанні студентів. На цю пару однокурсники поглядали навіть із заздрістю, кидаючи фразу: «Ти дивись – усе й відразу».
Але раптова смерть Олегового тестя стала різким ударом для сім’ї. Особливо важко цю втрату пережила дружина, Любина мама. Її навіть довелося покласти на лікування. Час ішов, а він у важких ситуаціях – найкращий лікар. Отож, з роками рана зарубцювалася. Молодята влаштувалися на роботу, й життя знову увійшло у спокійне русло...
За рік до школи Ромчика віддали у садочок, аби адаптувався до колективного життя. Хлопчик ріс допитливим і здібним. «Бабусина школа», – жартували батьки. До першого класу Ромчика вели усією родиною. Згадуючи той день, Любине обличчя мимоволі сяє від усмішки. А через тиждень Олег повідомив, що йому пропонують дуже перспективну посаду на одному із хмельницьких заводів. Думали-гадали, і вирішили, що такого шансу втрачати не можна. Отож, як не шкодувала Люба за своєю роботою, рідним містом, проте почала пакувати валізи в дорогу, розуміючи, що таке рішення – удар для мами. Адже вона вперше в житті залишається сама, а тим паче без Ромчика... Проте мама й словом не дорікнула дітям і не стала втручатися у їхні справи. «Вона завжди поступала мудро. Цікаво, що зараз порадила б мені?» – подумала Люба, пораючись біля плити у роздумах про пережите.
...До Хмельницька і нової роботи, зрозуміло, довелося звикати. Але згодом і тут з’явилися зна-йомі й навіть друзі. З Вєрою, колегою по роботі, Люба «зійшлася» швидко. Інколи брала її «на шашлики», якщо там мали бути Олегові знайомі-холостяки. Хотіли з чоловіком видати Вєрку заміж – гарна дівка, а пропадає. Але їй догодити було важко: той ростом не вдався, цей «приземлений», а інший багато говорить. Якось Люба навіть не втрималася і випалила: «За перебір може бути недобір», і більше до цієї теми не поверталися.
В Олега на роботі усе складалося добре. Зрештою, чому було дивуватися – її чоловік, тепер уже колишній, з головою на плечах, та ще й з хорошими організаторськими здібностями. В сім’ї у них ніяких особливих проблем за усі ці роки не виникало, якщо не враховувати якісь дрібні непорозуміння. Тому заговорили про другу дитину, адже Ромчику вже йшов восьмий рік. Але життя, як правило, розмальоване смугами: за білою – чорна, за чорною – біла. Наближалася до межі й Любина світла смуга. Одного вечора їй зателефонувала тьотя Галя й сказала, що з мамою погано. Наступного дня Олег відвіз її у Чернівці. Почутий від лікарів діагноз Любу приголомшив. Навіть не задумуючись, Люба сказала Олегу, що розраховується з роботи і доглядатиме маму стільки, скільки буде потрібно. Ромчика теж довелося забрати із собою у Чернівці. Олег особливо не заперечував, хоча це рішення його не тішило. Перші місяці він приїжджав до них на кожні вихідні, згодом з’явилися справи. Але Люба не звертала на це ніякої уваги. У неї вистачало турбот. Мала роботу на півставки, сину треба було вділити увагу, а найбільше – мамі. Вона догасала, як свіча. Правда, якось Любу здивувала Олегова поведінка – не могла зрозуміти його пригніченості й мовчазності. Пояснила собі це довгою розлукою, його посадовими проблемами. І більше про це не думала. Коли мама геть злягла, Любі довелося взагалі піти з роботи. Через два місяці після цього мами не стало. Хоч Люба і готова була до такого кінця, але ніяк не могла змиритися з втратою. Вона була у батьків одна і розуміла, що найрідніших людей з нею вже нема.
Залагодивши усі справи, після дев’яти днів Люба завела мову, що пора знову думати про переїзд. Але при цьому поцікавилася в Олега, чи не буде він проти, якщо Ромчик вже довчиться тут до канікул. Залишалося почекати два місяці. Олег погодився без вмовлянь і навіть «просвітлів». Люба вже й сама думками прискорювала ці дні – хотілося швидше віднайти той колишній спокій у сім’ї. Напередодні закінчення навчального року Люба здивувалася, коли почула у телефонній трубці Вєрчин голос. Адже та за всі сім місяців жодного разу їй не зателефонувала й не поцікавилася справами. Лише інколи Олег передавав «привіт від Вєрки». І тут наче сніг на голову:
– Люба, привіт. Через два місяці я буду родити... – якось невпевнено сказала подруга.
– Нарешті, дякувати Богу, дібрала собі кавалера. Вітаю, Вєр, могла й раніше дати про себе знати, а ти як у воду канула. Я навіть трохи образилася. Як ти себе почуваєш? – після довгої розлуки хотілося поговорити з Вєрою, тим паче, у неї такі новини.
– Люба, Олег тобі не наважується нічого сказати. Це його дитина. Я його люблю і жити без нього не можу, – вже впевненіше випалила Вєра.
У Люби зашуміло у вухах... Коли розплющила очі, телефон лежав на підлозі, звідти чітко доносилися звуки «пі-пі-пі». Піднімаючись з підлоги, відчула біль у голові: «Напевно, добряче вдарилася». І гірко розплакалася. Наставали моменти, коли їй здавалося, що втрачає глузд. Олег після Вєрчиної звістки зателефонував лише через тиждень. Може, це й краще – вже хоч трохи була готова до його пояснень. Зрештою, вона їх майже не слухала. Десь далеко лунало: «Прости, прости, це все вийшло через дурість...» Через дурість, не через дурість  – для Люби вже не мало ніякого значення. Олег їй збридився в одну мить. Вона лише сказала: «Не приїжджай, я тебе не хочу бачити. З розлученням все влаштую сама». Потім він телефонував ще, але вона одразу клала трубку. Двері, коли з’явився у суботу ввечері, не відчинила. Лише сказала: «Хочеш бачити Рому, домовляйся з ним про зустрічі сам. Але не в моїй хаті».

Проходили роки. Люба знала, що в Олега росте донька. Але це не було вже для неї трагедією. Зрештою, вона йому простила і «вилікувалася» від старого кохання новим. З Миколою познайомилася на роботі, коли він приїжджав до них у справах. Раз, другий, третій, потім кава – і так знайомство перейшло у зустрічі, а згодом зрозуміли, що у них – сильне почуття. Вони й досі зустрічаються, Микола наполягає на шлюбі. Але Олег усе зіпсував. Він з’явився неждано-негадано. На Ромчине 15-річчя вона прибігла з роботи трішки раніше, знаючи, що ввечері до них зайде тьотя Галя, подруга, ну і, звичайно, Микола. Двері відкрила сама. І оторопіла, побачивши, що з вітальні виходить Рома, а за ним... Олег.
– Мам, вибач, але я хочу, щоб тато сьогодні залишився.
– Як залишився? – навіть не знає, чому це сказала, хоча їй вже було байдуже. – Добре, хай залишається.
Після чого вона попередила Миколу, аби вже він не заходив, коротко пояснивши йому ситуацію. Вечір пройшов гарно, без напруження, емоцій і хвилювань. «Що роблять роки», – лишень подумала, коли вже гості розійшлися. Олег залишився у них переночувати. Наступного дня він ще погуляв з Ромкою і, попрощавшись, поїхав. Проте Люба вловила у його погляді жагучі іскорки.
Незадовго після цього він вже був у них посеред тижня. Подзвонив у двері під вечір. Коли відкрила, Олег, привітавшись, відразу пішов на кухню з величезними торбами. Там він розпакував їх так, наче приїхав до себе додому. Люба стояла, дивилася на це все і не знаходила слів.
– Не зрозуміла, ти що, маєш у мене столуватися?
– Це вам. А де Рома?
– Зараз буде, побіг до товариша.
Олег поводився так, ніби між ними нічого не сталося. Увімкнув телевізор.
– Я тут у відрядженні на три дні. Думаю, не будеш проти, якщо зупинюся у вас? З Ромою трохи побуду...
Рома справді щиро зрадів, що тато буде аж три дні у Чернівцях. Любі довелося на цю тему розмовляти з Миколою. Той намагався її зрозу-міти, але було очевидно, що йому це неприємно. Люба переконувала, що і їй це не до душі, та бачить, наскільки це потрібно дитині. Через місяць в Олега знову було відрядження в Чернівцях. Люба зрозуміла – Олег їх придумує. Потім вона почула його розмову з Вєркою. Було зрозуміло, що для неї в цей час він у Львові. Того разу у ніч перед Олеговим від’їздом посеред ночі вона почула, як рипнули двері – і за мить Олег був біля неї...
Ось так з дня народження вже два роки Олег щомісяця по декілька днів проводить у них. Він зробив їм сучасний ремонт, вміє її «побалувати» гарними речами. З цього приводу вона серйозно посварилася з Миколою. Правда, через декілька місяців таки помирилися, хоча Люба не признається йому у зраді, проте той підозрює це. Вона з Олегом абсолютно не обговорює свого подальшого життя, проте для обох ці зустрічі, як наркотик. Люба відчуває: Вєрка здогадується, що це за «відрядження», але боїться втратити чоловіка, тому жодних претензій йому не пред’являє. А чого ж хоче вона? Відповіді ще знайти не може. Хоча, якщо чесно, то розуміє, що боїться прийняти рішення.
У двері подзвонили. Швиденько побігла відчиняти. На порозі посміхалися Олег і Роман, подібні, як дві краплі води. Веселі і щасливі. Люба радісно посміхнулася й поцілувала Олега...