Три роки чекала викраденого сина

Світлана, так звали мою попутницю, позна-йомилася зі своїм чоловіком на святкуванні дня їхнього містечка.
– Дэвушки, можна с вами познакомица...
Озирнулася – перед нею стояв коренастий смуглявий кавказець із засліплюючою посмішкою, поряд з ним – ще один, тільки «з наших». Світлана нічого не сказала, а лише шепнула подрузі, щоб поспішили. Чомусь недолюблювала людей з півдня, а їхні залицяння вважала непристойними. Та хлопці виявилися наполегливими – через годину-другу вони вчотирьох гуляли багатолюдним парком і каталися на каруселях. Світлана сама собі не хотіла зізнатися, що їй не на жарт сподобався красивий грузин.
Зустрічалися Тигран і Світлана недовго, всього два місяці, – сказав, що незабаром має їхати на батьківщину з братами, які торгували на базарі. Останньої неділі зустрілися в парку на улюбленому місці. Тигран гаряче обіймав і цілував Світлану, а вона все рюмсала.
– Ну, перестань, – заспокоював її. – Я тебе напишу.
Вірила і не вірила його словам, бо розуміла: якщо він поїде до своїх, навряд чи вернеться – там, казав, його вже чекає наречена. Не зводила з нього закоханого погляду, хотіла запам’ятати кожну рисочку його обличчя...
– Светик, а хочешь, я никуда не поеду и мы поженимся? – раптом випалив Тигран.
Світлана від несподіванки аж перестала схлипувати. Так, звісно ж, вона якось зуміє вмовити батьків, щоб дозволили весілля, хоч це буде непросто... За думками незчулася, як дужі Тигранові руки розстібають гудзички на її платті, як він обсипає її шию гарячими поцілунками. «Ми ж поженимося», – подумки заспокоювала свою совість Світлана, і вже бачила себе в білому платті поряд з Тиграном...  

– Наша дитина за чорного йде! – голосила мати.
Коли вона трохи заспокоїлася, батько, який рідко в сім’ї щось вирішував, з притиском сказав:
– За нього підеш тільки через мій труп.
У Світлани аж руки опустилися від хвилювання і розпачу, вона стала плакати і просити батька. Та доччині сльози не розтопили його серця. І тоді, недовго думаючи, Світлана випалила:
– А я... вагітна.
Щоб не мати сорому, батьки здалися. Зробили скромну вечірку, без музики, білого плаття і фати.
«Дура, я тебя с хатой нашел», – казав «люблячий» чоловік
Свєта ходила «вагітною» цілий рік. А справжню Тигранову «любов» відчула після народження сина.
– Дура ты! – цинічно сміявся їй в очі. – Да на родине, в отцовском доме, два брата с жонами живут, мне некуда было ехать. Вот тебя с хатой нашел.
Світлана тоді готова була хоч з моста та в воду, бо життя – ніби суцільний морок. Тільки уві сні їй було спокійніше на душі, та коли прокидалася, ридма-ридала, увіткнувшись носом у подушку, щоб хоч Тигран не почув. Бо за будь-який непослух і заперечення Свєтік розплачувалася синцями. Не раз мусила брехати сусідам, що вдарилася коцюрбою чи зачепилася за поріг. Ті лише співчутливо хитали головами, бо вже знали Тигранів норов. Та найбільше горювали батьки, бачачи доччині страждання. Просили Свєту, щоб одумалась і почала нове життя.
– Він казав, як вижену його, то всіх приріже і спалить хату.

Щоб давати собі раду і не сидіти на батьківській пенсії, Світлана їздила в Одесу на ринок, звідки везла до себе на базар турецький одяг. В Одесі жив Тигранів брат, у якого вона і зупинялася.
Тоді, три роки тому, якраз напередодні чергової поїздки Світлана нарешті зважилась і вигнала з дому Тиграна. Він, на диво, мовчки зібрав свої речі, але наостанок, вже у дверях, зі злістю пригрозив:
– Ты еще очень пожалеешь.
Вирішила, що відразу, як тільки повернеться з Одеси, подасть на розлучення. Проте через кілька днів, коли приїхала додому, її чекала страшна новина: Тигран вкрав Ігорчика і ніби крізь землю провалився. А перед тим завбачливо, коли йшов з дому, прихопив із собою не тільки свої документи, а й синові. 
– Нащо віддала дитину Тигранові?! – безсила від розпачу, Світлана трясла виховательку. Та й сама була вражена новиною, а що мала робити? Тигран – батько, і він мав право забрати дитину.
У хаті був чорний день. Мама голосила і картала себе: навіщо відвела малого в садочок?! Батько плакав, не хотів жити. Мовчазний, небагато-слівний, він знаходив найкращі слова для свого онуця, якого виглядів з пелюшок. З яким сумом і розпачем дивився на Ігорчикову фотографію і непомітно витирав сльози. Його серце не витримало такого горя – він помер від інфаркту.

– Оті три роки я не знаходила собі місця, – плачучи, закінчує свою гірку розповідь моя попутниця. – Завжди пам’ятала той страшний день, коли завела сина в садочок – цілувала, ніби останній раз. Хоч і вдруге вийшла заміж, за хорошого чоловіка, народила дівчинку, проте не було жодного дня, щоб я не згадала свого Ігорчика. Де він? Що з ним? Де шукати?.. Я ж, дурна, не знаю, звідки точно Тигран. Раз заглянула в його паспорт, а назви села не запам’ятала. Скільки дзвонила в Одесу, їздила туди, а Тигранового брата і слід прохолов. Жили там інші люди. Я ходила в церкву, ставила свічечку за мою дитину і просила у Бога чуда. І воно сталося. Кілька днів тому, ніби грім з неба, подзвонив Тигранів брат. Сказав, що син в Одесі і щоб я дякувала своєму Богові, бо Тигран помер, і малий нікому не потрібний. Мене ж Ігорчик пам’ятав, бо відразу впізнав, коли я приїхала. Нічого не могла допитатися в Тигранового брата, зрозуміла тільки, що вони жили не на Кавказі, а десь в херсонських степах, на кримських виноградниках. Коли ми з сином виходили, я запитала, нащо Тигран таке зробив. Його брат зі злістю в очах процідив: «Это месть. Тигран до смерти не забыл, что ты его выгнала»...

Юлія ШЕВЧУК