На Іллі Деревок став пеклом

Кожна трагедія має свою історію. Не знаю, чи цей “любовний трикутник”, про який розповідають старожили Деревка, і справді став поштовхом кривавих подій, але не було б його, можливо, усе склалося б інакше. Отже, в деревоцького шевця Мини Нечипорика була вродлива дочка Степанида. І, як це трапляється з гарними дівчатами, потривожила вона серце не одному парубку. Та найбільше запала в душу юна красуня двом: молодому лісівникові Силантію із сусіднього села Волиця та місцевому хлопцю Сидору. Степанида обрала саме другого – Сидора, покохала його всім серцем, та так віддано, що пішла за своїм милим, як-то кажуть, у вогонь та воду, а в нашому випадку до загону УПА, де стала безстрашною зв’язковою.
Тут доречно буде сказати, що Деревок на Любешівщині, а можливо, й на всьому Прип’ятському Поліссі, набув слави повстанського села: дуже багато його мешканців свідомо взяли до рук зброю, щоб очистити рідний край від сталінсько-гітлерівської пошесті. Однією з причин (чи не найголовнішою) такого патріотизму вважають освіченість деревчан: у селі жило багато заможних господарів, які мали змогу вчити дітей навіть у гімназіях. Це вже потім совєти зрівняли усіх господарів під свій колгоспний копил, а їхнім дітям понапихали у голови в совєтських школах комуністичної полови.
Та повернімося до “любовного трикутника”. Знехтуваний Силантій, затаївши злість на свого суперника, коли українська молодь масово пішла до лісів, також подався в “партизанку”, але вже в червону, до з’єднання Олексія Федорова, що прибуло на Полісся не стільки “розв’язувати Ковельський вузол”, скільки перешкоджати українському визвольному рухові, що не на жарт стривожив московських правителів. Отже, Силантій отримав шанс поквитатися із Сидором, вірно служив більшовикам, за що й був призначений командиром карального загону. Бандитів-карателів він привів у Деревок, щоб помститися за своє нещасливе кохання.
Зрозуміло, історія ця дуже схожа на легенду, проте розв’язка її надто реальна і кривава…

Очевидно, друге серпня – святковий день (Іллі), карателі для своєї акції обрали не випадково: всі селяни будуть вдома, тож ніхто розплати не уникне. Логіка залізна, карательська: якщо не вночі, то на свято – коли люди найменше чекають біди і не здатні до опору.
Карателі вийшли з боку Каменя-Каширського на світанку, як і планувалося, несподівано, тому коли Деревком прокотилася чутка про облаву, утекти від їхніх лабет стало неможливо, і село вже було оточене. Правда, деякі сміливці, розуміючи, що від червоних партизанів (а що саме їхній загін оточував село, сумнівів не було) пощади не буде, намагалися все ж пробитися до рятівного лісу. Проте мало кому вдалося уникнути кулі при втечі… Саме так загинув знаменитий сільський художник-самоук Андрій Кудлюк.  А відомий тим, що його запрошували на реставрацію Любешівського костьолу піярів – величної архітектурної пам’ятки XVIII століття, до речі, зруйнованої ненаситними богоборцями-комуністами 1968 року, кілька картин Кудлюка зберігаються й досі у селянських оселях, а одна з них є і в шкільному музеї.
Убитий при втечі був і Йосип Свищ, народний учитель, якого учні не дочекалися в Ратнівському районі.
Оточивши село, карателі кинулися по хатах грабувати майно і арештовувати господарів. Людей, правда, хапали не всіх, як потім виявилося, – тих, кого підозрювали у зв’язках з бульбашами (місцева назва українських партизанів), проте щодо майна і худоби, то тут не минали жодного подвір’я. Очевидці стверджують, що майже 200 підвід вивезли тоді награбованого у бік розташування Федорівського з’єднання, тобто до села Лобни.
Арештованих зганяли до сільського майдану і тримали на подвір’ї Юхима Мандзика.

Степану Юхимовичу Мандзику, сину того самого господаря, на подвір’ї якого тримали арештованих, на ту пору було вже 19 років, і розправа над беззахисними людьми відбувалася у нього на очах.
– Напередодні, – згадує він, – ми усією сім’єю згрібали сіно біля Прип’яті. Додому повернулися пізно увечері й відразу полягали спати, бо дуже натомилися. Спали в клуні, де зазвичай ночували влітку. Удосвіта я прокинувся від вибуху чи то бомби, чи то гранати, а потім здійнялася шалена стрілянина. Зрозумівши, що у селі коїться щось недобре, ми покинули клуню і разом із сусідами заховалися в невеличкому схроні, який викопали в нашому садку на випадок подібних небезпек, і сиділи там нишком. А тим часом партизани зганяли до нашого подвір’я людей, де стерегли їх під прицілом автоматників. Один чоловік, якого підвели до двору, помітивши, що його привели на розстріл, кинувся тікати. Якраз через наш садок. Конвоїри – за ним. І треба ж було так статися, що один з них наступив на замаскований лаз і провалився ногою у схрон. “Еге! – гукнув своїм. – Та тут бульбаші заховалися!” “Стріляй їх!” – почулося у відповідь. Але інший, очевидно, старший, стріляти не дозволив: “Нехай вилазять, а там розберемося”. Нас (разом із сусідами було там душ вісім) приєднали до гурту на подвір’ї.
Через якийсь час приїхав верхи на коні Силантій Пархомчук. Я його добре знав, бо до війни працювали разом у лісі: він – об’їждчиком, а я – брокерувальником. Крім того, Силантій товаришував з моїм старшим братом і часто бував у нас вдома. “А ви, дядьку Юхиме, чого тут?” – запитав, побачивши серед арештантів мого батька. “Не знаю”. “Забирайте всіх своїх і йдіть до хати”, – наказав Сила. “А як же…” – батько хитнув у бік автоматників. “Я сказав ідіть!”
Таким чином, нас відпустили, і за подальшими подіями я спостерігав з вікна хати, яке виходило на плац, так називали тоді майдан. Дивилася зі мною і мати, та коли почалося катування, нещасна зомліла…
З гурту арештованих стали виводити по одному чоловіків на плац, де стояли колом четверо чи п’ятеро катів з кілками у руках.  Жертву штовхали у коло, і кати починали бити її кілками, доки не падала бездиханною. Тоді кидали на тіло солому і підпалювали. І так було з кожним…
– Хто ж загинув тоді? За що?
– Я не чув, чи оголошували карателі якісь вироки, але багатьох загиблих добре знав: сільський староста Улян Любежанін, батько і син Шостаки, Дмитро Климчук, Андрій Герець, Петро Березюк, Павло Кудлюк…
– Кажуть, один з арештантів відкупився чобітьми?
– Був такий випадок. Мина Нечипорик, батько дівчини, до якої женихався Силантій, відчуваючи, що розправи не уникнути, адже, крім дочки, в УПА був ще й його син, став благати про пощаду. “А чи є у вас ще ті чоботи?” (які саме чоботи, не вдалося з’ясувати – авт.) – запитав його Силантій. “Є”. – “Ходімо, дасте мені”. Узявши викуп, Силантій і справді відпустив шевця.

Сім’ї Юхима Мандзика завдяки щасливому збігу обставин вдалося уникнути розправи, не підпалили карателі і їхньої хати, що зробили з іншими оселями, господарів яких підозрювали у зв’язках з бульбашами. Село палало, обоз із награбованим під охороною катів Силантія Пархомчука рухався у бік Стоходу, на пляцу лежали обгорілі трупи майже двох десятків чоловіків, а над двома закатованими тілами – батька і чоловіка, побивалася нещасна Олена Шостачка…
Згадує її дочка Ніна Йонівна Андрусик, 1931 року народження:
– Партизани приїхали до нас удосвіта й почали грабувати. Брали все, що потрапляло під руку: одяг, взуття. Забрали коня, двоє корів і, пообіцявши ще й спалити хату, подалися геть. Ту худобу, що залишилася, батько наказав дідові гнати на Запруди, а сам почав лаштувати сховок, де закопував на зиму картоплю. Заховав там нас, трьох дітей з матір’ю, накривши зверху соломою, та й каже: “Сидіть тихесенько, а я повиношу з хати речі, а як прийдуть, то, може, впрошу не палити”. Мати благала: “Йоно, сховайся і ти!” Але він не послухався. Тим часом діда, котрий гнав корів, за селом перейняв Сила. Наказав своїм помічникам на конях поскакати прямо до нашої хати по батька. Вели його якраз повз нашу схованку, ми все бачили, тож мати потім не раз каялася, чого ми тоді не вилізли з ямки і не стали благати партизанів, щоб відпустили. Може, змилувалися б, а ні, то нехай би всіх нас побили. Батька забили першого. Дід, як побачив мертве тіло сина, то схилився над ним навколішки, і убивця вистрелив йому в скроню. Ми цього не бачили, розповідали люди. Дід упав на сина, так і лежали разом… Палали хати, голосили люди, село перетворилося в пекло…
Коли вщухла стрілянина, ми вилізли зі сховку, але на вулицю боялися виходити. Аж сусідка гукає матір: “Олено! Чого ти вдома сидиш? Там, на пляцу, твій Йона з батьком забиті лежать!”
Везли ми їх до хати, самі запрягшись у віз. Нарядити не мали в що, то люди позносили. Того ж дня і похоронили. Сімнадцять підвід з покійниками розтягнулося довжелезною вервечкою. Перша була вже за церквою, а наших ще тільки-но вивезли з двору. Ледве присипали гроби землею, як хтось пустив чутку, що партизани повертаються. Кинулися з кладовища – до родичів на хутір. Там переночували, а вранці повернулися до могил і впорядкували їх як належить.
– Ніно Йонівно, чому забили Вашого батька й діда? Вони були в бульбашах?
– Мій батько був господарем, любив землю і дуже бідкався, коли забирали коня: “Як же ми будемо без нього робити?!” Бідкався за конем, а не знав, що душу його заберуть… Не був ні в яких він бульбашах – про це всі знали. Не ходив по лісах, не мав зброї, нікого не ображав… Я навіть жодної лайки з його вуст ніколи не чула.
– Як до Вас після цього ставилися в селі?
– Через два роки, не витримавши такого горя, померла мати. Ми зосталися круглими сиротами, не могли самі вижити в той голодний і холодний воєнний час, тож нас розібрали до себе родичі. Я виховувалась у сім’ї дядька, батькового брата, який у той страшний день зумів сховатися від карателів. Не було мені спокою, особливо допікав один активіст, називаючи “бульбаською дочкою” та кричучи при людях, що за мною Сибір плаче…