ШЛЮБНА ПОДОРОЖ

Джигун кинув асигнацію на стіл і зник у ванній. Після контрастного душу в голові трохи проясніло, вже не так тремтіли й підгиналися коліна, осіла на дно шлунка й нудота. Джигун одягнувся, замкнув кімнату й вийшов з корпусу.
Колючий вітер з моря продирався за комір. Захмарене небо нависло над самими горами, ховаючи їхні вершини  в сірій імлі. Пальми на узбіччі зіщулилися, не пасувала до цієї зимової стужі й інша зелень. Безлюдні пляжі внизу з пінистою рискою прибою, безлюдні подвір’я санаторіїв гнітюче тягнулися за Джигуном, що поспішав темною смужкою шосе в Місхор.
А містечко жило і в “мертвий сезон”: тротуари зарябіли перехожими, вулицями хурчали авта  – і звичний міський гул розвіяв гнітючу тишу зимового узбережжя.
Розмінявши сотку, Джигун зайшов у гастроном і вийшов з двома пляшками пива в руках. Та лише ступив із порога, як очі його ледве не вискочили з орбіт, а пляшки не випали з рук – перед ним стояв ніхто інший як отой зниклий з поїзда тип.
Джигунове серце, наче підстрелений птах, стріпнулося й упало. Аж у п’яти. А по хребту ніби хтось  тернув терпугом.
Тип заступив дорогу. Руки  тримав у кишенях чорної шкірянки.
– Де гроші? – майже не розтуляючи вуст, прочеканив.
– Які гроші?.. – пробелькотів Джигун і зиркнув по боках. Мурашки, що бігали по спині, враз перетворилися в голочки, проколюючи тіло холодом наскрізь: неподалік стояло ще двоє в чорних шкірянках.
“Давній знайомий” чіпкою п’ятірнею стиснув Джигунового ліктя і притягнув до себе. Вони пішли неквапно тротуаром,  мов  добрі приятелі, позаду сунулись, втягуючи м’язисті шиї в коміри, і ті двоє.
– Значить так, ти  зараз підеш у свій санаторій, візьмеш гроші і винесеш за ворота. І без фокусів! – молодик струснув свого візаві. – А  сотку, що розміняв, залишиш собі за  доставку  багажу.
Він усміхнувся. Але вищір був недобрий, віяло від нього пітьмою.
Відпустив ліктя й підштовхнув у спину Джигуна, ноги  якого погано слухалися, задерев’янівши.
Джигун озирнувся: “знайомий” з’єднався з тими двома, і вони, про щось перемовляючись, не спускали з нього очей.
“Оце так улип!” – гірко подумав, і та гіркота перехопила горло, заливала рот. З грошима потрібно розпрощатися: ті бандити не відчепляться. А що вони були бандитами – і дурному ясно.
Єдине, що тішило Джигуна, – Катерини нема в санаторії. Вона ніби відчувала біду. Хоч не бачитиме всього цього…
Похнюплений, насичений сумними думками, увійшов до кімнати. Шафа, де лежала сумка, тремтіла й розпливалася, ніби в спекотному мареві. А хіба не маревом було сховане в ній багатство, якщо за мить від нього лишиться пшик?
Джигун відчинив дверці, вийняв сумку, відкрив її, щоб востаннє помилуватися  примарними зеленими папірцями, які було так вознесли його і за мить перетворяться в болючий спогад.
Та що це? Джигунове обличчя полотніє, а руки панічно порпаються в сумці, перекидаючи шматки газет, поскладані в пачки замість доларів. У це важко повірити, аж поки тремтячі пальці не потрапляють на білий аркуш. Записка! Від… Катерини. Її рівненький, каліграфічний почерк, п’ять рядочків слів, що добивають Джигуна остаточно.
“Прощай, Джигуне! Ми з тобою різні люди. Я давно це зрозуміла. Чекала випадку. І не думай, що тільки вчорашні твої гульки стали причиною. Є й інше, та тобі про це краще не знати. Гроші я забираю, бо все одно ти їх проп’єш. На це вистачить і тієї пачки, що лишила.”

У провінційному містечку Б., у барі з екзотичною назвою “Ельдорадо”, за столиком схилився над склянкою чоловік. На нього вже ніхто не звертає уваги – звикли. П’є він мало, більше думає, і зі згаслих очей тоненькою цівкою біжить-розливається смуток. Це Джигун. Катеринина записка відчутно вдарила по його глуздові, проте водночас порятувала від бандитської розправи.
У містечку по-різному пліткують про їхню поїздку в санаторій. Одні запевняють, що Катерина познайомилася там з мільйонером і втекла з ним в Америку, інші переконують, що вона втопилась у морі, а тіло не знайшли. Розробляються й інші версії зникнення жінки, та Джигунові тепер до того байдуже…