«З кожною дитиною ми лише багатіємо!»
Багатодітними родинами зараз мало кого здивуєш. Але коли я почула про подружжя Бодомерів, то спершу аж не повірила. У їхньому молодому віці дехто ще навіть до рагсу не дійшов, не те що “домашнім дитсадком” обзавівся. Я, звісно, зацікавилася і напросилася в гості.
Ганна, тендітна молода жінка при надії, зустріла мене на порозі квартири. Провела до вщент заставленої меблями кімнати. Кілька двоповерхових дитячих ліжечок, диван, шафа, ігровий куточок. Біля столика, на якому маленька магнітола виспівує щось польською, пританцьовує півторарічна дівчинка.
– Ось так і живемо! – усміхається Ганна і бере на руки дитину. – Раніше я ніколи не думала, що в одну кімнату можна втиснути стільки меблів. Але бачите, якось вдалося... Вісьмом тут жити важко, особливо в таку спеку. Вночі задихаємося, бо кисню не вистачає. Зранку через це всім голови болять...
Ганна ще зовсім молода, їй лише двадцять вісім. Богданові – тридцять три. Інші сім’ї в такому віці тільки наважуються на першу чи другу дитину, а в цього подружжя їх скоро буде аж семеро. Найстаршому, Ярославу, вже десять років, Мирославу дев’ять, Віталію шість, Андрію чотири, Катерині три, а Вероніці лише півтора року. Щоправда, всіх дітей я не застала. Молодших Ганна відвела до дитсадка, старші поїхали до табору, лише найменшенька, моя тезка, лишилася вдома з мамою.
– Як же ви даєте раду, коли всі вони вдома? Комусь з одним дитям впоратись важко, а тут – шестеро... – дивуюся.
– Без моїх старших синів я, як без рук! – зітхає жінка. – Це тільки здається, що хлопці ще зовсім малі, насправді помочі від них дуже багато. Діти свої обов’язки добре знають. І приберуть, і посуд помиють, і молодших побавлять. Тепер мушу сама все робити. Але чоловік мені теж дуже допомагає, особливо зараз, коли мучуся з токсикозами.
Голова сім’ї Богдан працює електромонтером. Його зарплатні вистачає лише на харчі, а вдягатися вже доводиться на “гуманітарках”. Від держави теж надходить сяка-така допомога, але у такій великій родині ці кілька сотень мало що можуть змінити. Та й Вероніка народилася на два місяці раніше, ніж почали видавати пристойні суми на “щасливе немовлятство”. Із появою сьомої дитини сім’я Бодомерів може суттєво виправити своє фінансове становище – держава обіцяє розщедритись на двадцять п’ять тисяч гривень. Але потенційна мати-героїня каже, що на ці гроші особливо не розраховує, виплати можуть відмінити в будь-який момент.
– Ми не розкошуємо, але й не бідуємо, – запевняє Ганна. – Буханка хліба завжди знайдеться, діти босі й голі не ходять. Навпаки, з кожною дитиною ми тільки багатіємо. З Ярославом, Мирославом та Віталиком жили так-сяк, звичайно. А от після народження Андрія з’явилася пральна машинка. Після Катерини – новенька шафа. Після Вероніки – нове двоярусне ліжко, ще й диван. Нам це все фактично подарували.
Найбільш болюча проблема багатодітної сім’ї – це квартира. Взагалі-то вона трикімнатна, але мешкає там аж чотири покоління: Ганна з Богданом, їхні шестеро дітей, сестра, мама і бабуся. Компетентні державні інституції вперто відмахуються від родини Бодомерів: мовляв, жили собі якось досі, то й далі виживете, нікуди не дінетесь. А що буде коїтись у тісній кімнатці після народження сьомої дитини, уявити важко. Дітлахів, правда, це не дуже хвилює – вони з нетерпінням очікують поповнення. Хочуть “порівнятися”: якщо є четверо хлопчиків, то має бути ще й четверо дівчаток. Та й Ганна говорить про свою долю багатодітної матері з філософським спокоєм (напрацьованим, напевно, роками):
– Я не планувала в своєму житті стільки дітей. Хотіла мати двох-трьох максимум. Але Бог вирішив інакше, подарував мені багато синочків і дочок. А діти не можуть бути покаранням, тягарем чи хрестом. Вони завжди дар. Вони – допомога в житті. Звісно, мені не було з ними легко весь час. Коли з’явився Ярослав, я панікувала, не знала, що з ним робити і як поводитись. З народженням Мирослава стало ще гірше, бо обом треба було приділяти багато часу й уваги. Віталик приніс додаткові турботи... А от після четвертого синочка Андрія стало набагато легше. Тепер з кожною дитинкою – все більше радості.
Ганна, як і кожна мама, пишається своїми дітьми, годинами може про них розповідати. Каже, що вони зовсім різні, часом повна протилежність одне одному. Але дуже дружні, страшенно люблять братиків і сестричок. А ще – творчі. Грають на гітарі, сопілці, бубні, співають, малюють... Один точно карикатуристом виросте, так йому цей жанр добре вдається.
Поки ми розмовляємо, маленька Веронічка захоплено розглядає мій диктофон. Обережно торкається пальчиком, поглядає то на мене, то на маму – чи не насваримо. Ганна тим часом показує мені сімейні фотоальбоми. Мою увагу привертає дивне фото: білий голуб за вікном вже знайомої мені кімнати. Виявляється, він цілий рік, день у день, прилітав до Бодомерів, аж поки не народилась Вероніка.
А ще Ганна мріє потрапити на море. Каже, що якраз нещодавно воно їй наснилося. “Як не наяву, то хоч уві сні там нарешті побуваю!” – зітхає. Поки що їй лишається чекати на сьому дитину, яка має з’явитися за кілька місяців. Можливо, це маля принесе із собою новий подарунок. Добре було б, якби це виявилась нова простора квартира. Але таких чудес у нашому прагматичному світі, на жаль, не буває. Може, хоч повернеться білий голуб?
– Ось так і живемо! – усміхається Ганна і бере на руки дитину. – Раніше я ніколи не думала, що в одну кімнату можна втиснути стільки меблів. Але бачите, якось вдалося... Вісьмом тут жити важко, особливо в таку спеку. Вночі задихаємося, бо кисню не вистачає. Зранку через це всім голови болять...
Ганна ще зовсім молода, їй лише двадцять вісім. Богданові – тридцять три. Інші сім’ї в такому віці тільки наважуються на першу чи другу дитину, а в цього подружжя їх скоро буде аж семеро. Найстаршому, Ярославу, вже десять років, Мирославу дев’ять, Віталію шість, Андрію чотири, Катерині три, а Вероніці лише півтора року. Щоправда, всіх дітей я не застала. Молодших Ганна відвела до дитсадка, старші поїхали до табору, лише найменшенька, моя тезка, лишилася вдома з мамою.
– Як же ви даєте раду, коли всі вони вдома? Комусь з одним дитям впоратись важко, а тут – шестеро... – дивуюся.
– Без моїх старших синів я, як без рук! – зітхає жінка. – Це тільки здається, що хлопці ще зовсім малі, насправді помочі від них дуже багато. Діти свої обов’язки добре знають. І приберуть, і посуд помиють, і молодших побавлять. Тепер мушу сама все робити. Але чоловік мені теж дуже допомагає, особливо зараз, коли мучуся з токсикозами.
Голова сім’ї Богдан працює електромонтером. Його зарплатні вистачає лише на харчі, а вдягатися вже доводиться на “гуманітарках”. Від держави теж надходить сяка-така допомога, але у такій великій родині ці кілька сотень мало що можуть змінити. Та й Вероніка народилася на два місяці раніше, ніж почали видавати пристойні суми на “щасливе немовлятство”. Із появою сьомої дитини сім’я Бодомерів може суттєво виправити своє фінансове становище – держава обіцяє розщедритись на двадцять п’ять тисяч гривень. Але потенційна мати-героїня каже, що на ці гроші особливо не розраховує, виплати можуть відмінити в будь-який момент.
– Ми не розкошуємо, але й не бідуємо, – запевняє Ганна. – Буханка хліба завжди знайдеться, діти босі й голі не ходять. Навпаки, з кожною дитиною ми тільки багатіємо. З Ярославом, Мирославом та Віталиком жили так-сяк, звичайно. А от після народження Андрія з’явилася пральна машинка. Після Катерини – новенька шафа. Після Вероніки – нове двоярусне ліжко, ще й диван. Нам це все фактично подарували.
Найбільш болюча проблема багатодітної сім’ї – це квартира. Взагалі-то вона трикімнатна, але мешкає там аж чотири покоління: Ганна з Богданом, їхні шестеро дітей, сестра, мама і бабуся. Компетентні державні інституції вперто відмахуються від родини Бодомерів: мовляв, жили собі якось досі, то й далі виживете, нікуди не дінетесь. А що буде коїтись у тісній кімнатці після народження сьомої дитини, уявити важко. Дітлахів, правда, це не дуже хвилює – вони з нетерпінням очікують поповнення. Хочуть “порівнятися”: якщо є четверо хлопчиків, то має бути ще й четверо дівчаток. Та й Ганна говорить про свою долю багатодітної матері з філософським спокоєм (напрацьованим, напевно, роками):
– Я не планувала в своєму житті стільки дітей. Хотіла мати двох-трьох максимум. Але Бог вирішив інакше, подарував мені багато синочків і дочок. А діти не можуть бути покаранням, тягарем чи хрестом. Вони завжди дар. Вони – допомога в житті. Звісно, мені не було з ними легко весь час. Коли з’явився Ярослав, я панікувала, не знала, що з ним робити і як поводитись. З народженням Мирослава стало ще гірше, бо обом треба було приділяти багато часу й уваги. Віталик приніс додаткові турботи... А от після четвертого синочка Андрія стало набагато легше. Тепер з кожною дитинкою – все більше радості.
Ганна, як і кожна мама, пишається своїми дітьми, годинами може про них розповідати. Каже, що вони зовсім різні, часом повна протилежність одне одному. Але дуже дружні, страшенно люблять братиків і сестричок. А ще – творчі. Грають на гітарі, сопілці, бубні, співають, малюють... Один точно карикатуристом виросте, так йому цей жанр добре вдається.
Поки ми розмовляємо, маленька Веронічка захоплено розглядає мій диктофон. Обережно торкається пальчиком, поглядає то на мене, то на маму – чи не насваримо. Ганна тим часом показує мені сімейні фотоальбоми. Мою увагу привертає дивне фото: білий голуб за вікном вже знайомої мені кімнати. Виявляється, він цілий рік, день у день, прилітав до Бодомерів, аж поки не народилась Вероніка.
А ще Ганна мріє потрапити на море. Каже, що якраз нещодавно воно їй наснилося. “Як не наяву, то хоч уві сні там нарешті побуваю!” – зітхає. Поки що їй лишається чекати на сьому дитину, яка має з’явитися за кілька місяців. Можливо, це маля принесе із собою новий подарунок. Добре було б, якби це виявилась нова простора квартира. Але таких чудес у нашому прагматичному світі, на жаль, не буває. Може, хоч повернеться білий голуб?
Вероніка Кавун,
м. Житомир
м. Житомир
| Comments: |
