Зі скаргою – в газету «Правда»

У дворі доглянутого і обсадженого квітами будинку нас зустрів привітний господар Кирило Миколайович Ляцевич. Запросив до хати. В усіх кімнатах прибрано, чистенько. Навіть не відчувається, що тут немає господині. Ми присіли в залі, і чоловік став розповідати про своє непросте життя.
Він був дев’ятою, наймолодшою дитиною в селянській сім’ї. В школу пішов пізно, бо дитинство припало на роки війни. Коли у 1948 році в Галузії добровільно-примусово організували колгосп “Червоний прапор” і з Рафалівської МТС пригнали в село перший трактор “Універсал”, в Кирила з’явилася мрія стати трактористом. Але юнака призвали в радянську армію. Служити він потрапив в зенітну артилерію аж на Кольський півострів. За словами волинянина, під час служби він отримав 27 подяк та похвальних грамот від командування. Відразу після армії пішов хлопець вчитися в Сарненське училище механізації, здобув там дві професії – тракториста-машиніста та слюсаря-комбайнера.
Після училища молодий спеціаліст працював в колгоспі, згодом – на Маневицькій меблевій фабриці, в дорожньо-експлуатаційній дільниці. Побував волинянин і в Казахстані, де працював комбайнером, скошуючи за місяць 500 гектарів хліба.
Коли на Поліссі розпочалося осушення боліт, довелося Ляцевичу освоювати нову спеціальність – машиніст екскаватора. Багато років  працював в меліоративній ПМК-101, проводив меліорацію в 32 поліських селах. Кирило Миколайович показав мені список тих населених пунктів. Отож, слід на землі він залишив досить відчутний.
– Якщо будете їхати в Колках через міст, де осокори ростуть, то там русло Стиру я спрямував, там ширина річки 20 метрів, глибина – п’ять, і довжина – 525 метрів.

Невтомний трудівник чотири роки їздив добиватися правди за батьківську хату.
І Кирило Миколайович показав фотографію сільського будинку:
– Цю хату дозволили ставити в селі Галузії, і могорич випили за щасливе життя у новому домі.
Ляцевичі десять літ зводили житло, стягуючись копійка до копійки. Згодом начальники дійшли висновку, що ця вулиця, на якій стояла збудована важкою працею хатина Ляцевичів, неперспективна. І в 1973 році було винесене судове рішення – знести хату. Довелося селянам розібрати будинок. Але Кирило Ляцевич не з тих людей, які опускають руки перед труднощами. А якраз навпаки, він з тих впертих поліщуків, які ніколи не здаються. І став тракторист правди шукати: якщо не було її знизу, тобто на місцевому та районному рівні – він став їздити до Луцька, Києва і навіть Москви, хотів потрапити на прийом до найбільшого начальника в Радянському Союзі – Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва. До Генсека він не потрапив, а помічник Ляцевича вислухав.
А розпочалися його дороги у пошуках правди з обласної прокуратури, звертався і в обласну партійну газету “Радянська Волинь”. Настирний волинянин п’ятнадцять(!) разів їздив на прийом до головного архітектора Волинської області, двічі – в обком партії. Звертався по допомогу до власного кореспондента центральної газети “Правда” в Західній Україні.
– У мене є 50 листів-відповідей з різних організацій на мою скаргу, – каже чоловік. – Коли тут нічого не могли вирішити, я їхав у Київ. Хотів тільки одного – щоб все було по справедливості. Я ж грошей не просив, а вимагав, щоб розглянули мою скаргу про те, що хату знесли незаконно.
Ці митарства тривали чотири роки. З Києва прийшла відповідь – все зроблено згідно із законом. Тоді передовик Ляцевич їде в Москву. На роботі нікому нічого не сказав, і під час відпустки подався в столицю.
– Приїхав в Москву, обійшов навколо Кремля, але всередину мене не впустили. Знайшов Генеральну прокуратуру, звідти поїхав в газету “Правда”, бо в житті люблю тільки правду і справедливість. Мене там прийняли, перед входом два рази обшукали, навіть тапочки перевірили. А килими такі, що як по моху йдеш. В редакції дуже уважно мене вислухали.
Саме найголовніша партійна газета й допомогла, і після її втручання у 1977 році Ляцевичам дозволили хату, яка весь цей час лежала розібрана, збудувати на тому самому фундаменті. Наполегливий тракторист таки добився справедливості. І та хата стоїть в Галузії до цих пір.

Після цього взявся меліоратор будувати свій будинок у Маневичах. Все робив власними руками – і за рік вже стояла хатинка, як писанка. Загородив усе, сад посадив і пісню склав.
А ще Кирило Миколайович добре відомий в районі краєзнавець – досліджує і описує історію рідної землі. Багато часу він провів в архівах Луцька, Житомира, Володимирця, Кременця, Дубна, по крупинці вишукуючи відомості про рідне село Галузія. Результатом цієї клопіткої праці стала книга краєзнавця “Крізь віки і долі. Історія села Галузії”. У 2004 році у видавництві “Надстир’я” вийшло друге, доповнене видання. І Кирило Миколайович зараз готує третю книгу. Саме він через районну газету розповів ще у 1992 році, що містечку Маневичі – 100 років. З того часу щороку на свято Трійці тут відзначають день селища. 
Вже працюючи в Маневицькому комунгоспі, зробив станок, яким плів металічну сітку. Ажурної металевої огорожі виготовив 75 тисяч квадратних метрів. Щоправда, станок довелося продати – потрібні були гроші на операцію. Волинянин вже переніс шість досить складних операцій, йому поставили кардіостимулятор. Кирило Миколайович через нашу газету просив подякувати за чуйне ставлення завідувачу відділення кардіохірургії Волинської обласної клінічної лікарні Григорію Григоровичу Бобчуку, лікарю Ігорю Петровичу Біскупу та всім медикам.
Цей чоловік має найрізноманітніші захоплення, колись займався фотографією (понад 600 знімків були надруковані в маневицькій районній газеті).