Копали рови під газ, а викопали… похованих людей

Вже й десятки літ минули після її закінчення, а війна все нагадує про себе. Житель села Вовничі, що у Млинівському районі Рівненської області, копаючи біля самісінької хати рів під газові труби, з жахом натрапив на людські кістки. Чиїсь дві солдатські долі знайшли тут спокій ще в часи Великої Вітчизняної війни. Можливо, вищі сили так розпорядилися, а може, й ні, але натрапили на них якраз напередодні свята Перемоги.
Василь Місюкевич, волею випадку ставши археологом, веде нас на місце знахідки.
– Тутка ми з товаришем і копали, – відтворює події Василь. – Коли це мій городник вперся у щось тверде. Я рубанув із силою раз, другий – і відкопав кістку. Спочатку ми й подумати не могли, що вона людська, вирішили – з коня. Відкинули, і знову до роботи. Аж тут зачепив якийсь брезент чи плащ… Товариш, який стояв у ямі, перший зрозумів, що й до чого, і з криком: “Василю, це людина!” – кулею вискочив звідти. Віддихалися і почали потроху “вести розкопки”. Так і є, лежить скелет, повністю накритий плащем. Коли відгорнули, то побачили, що череп якийсь червонуватий, під ним наполовину стлілий шолом танкіста з навушниками й шматком дроту. А ще у нього була лише одна нога. Потім міліція, яку ми викликали, відкопала й скелет другого солдата. Їх поховали “валетом”, обидва були накриті плащ-палаткою. Хлопці були молоді, бо всенькі зуби мали, жодного підпорченого.
Василь Місюкевич вважає, що померлі за усіма ознаками – “німчуки”. По-перше, навушники від шоломофонів були не нашого виробництва, та й один із содатів був одягнутий у німецькі черевики. Щоправда, ні ампул, ні медальйонів, у яких зберігалася б уся інформація про власників, так і не знайшли.
Поки розмовляємо про знахідку, до нас приєднується бабця Василя Місюкевича – 76-річна Раїса Павлівна Дикун. Виявилося, що вона – очевидець поховання, яке було зроблено понад 60 років тому.
– На цьому місці колись була межа, якою ходили люди, – згадує Раїса Павлівна. – Відразу за нею – хата мого діда. У войну тут страхіття робилося. Німецькі танки підійшли геть близько, навпроти їх стояла наша армія – то як почали стріляти… А ми з усієї вулиці ховалися у дідовому погребі, який аж ворушився від того бухкання. Вилізли звідти, коли усе стихло. А вони стільки “м’яса” наробили! Потім люди почали звозити мертвих і ховати.
– А не пам’ятаєте, кого саме тут ховали: наших вояків чи німців?
– Ой, де, такого не запримітила, мені ж було років десять. Але точно пам’ятаю, що цих двох привезли сюди на підводі, обидва були обпалені. Викопали тутка, на межі, яму, встелили її соломою і поклали тіла.
Це були останні визвольні бої у селі. Життя завирувало і, як каже Раїса Дикун, усе призабулося. Межу перенесли в інший бік, утворилася вулиця, садилися городи. І от так сталося, що свою хату внук Раїси Павлівни побудував саме на тій  колишній межі. Поки ж судмедексперти та працівники прокуратури намагаються встановити особи захоронених та їхню національність, Раїса Дикун вже давно відправила за них панахиду, адже “…стільки літ пролежали у мене в дворі”. Кажуть, що коли батюшка вичитував невідомих, усі плакали навзрид. Бо скільки їх ще залишилося в пам’яті – тих, хто пропав безвісти або отак похований на чужині.
Історична довідка
Як повідомила нам Людмила Бущук, вчитель історії Вовницької школи, другий український фронт визволив цю місцевість 18 березня 1944 року. Запеклі бої продовжувалися півтора місяця. Три братські могили, які знаходяться у сусідніх селах – Вовничах, Рудлеві та Красному, нараховують загалом 485 чоловік загиблих. І це тільки офіційні дані! Солдати були з нового призову, два тижні, як поповнили ряди армії, і у багатьох не було навіть військового обмундирування. Наші у цьому бою понесли великі втрати, але таки визволили села. Велика кількість загиблих пояснюється тим, що тоді сталася жахлива помилка: неправильно дані координати призвели до того, що свої стріляли по своїх. Коли зійшов сніг, а поля почали готувати до засіву, безліч трупів ховали де прийдеться, не розбираючи, де ворог, а де свій.
До речі, село Вовничі Млинівського району двічі за свою історію потрапляло у центр жахливих боїв. У Першу світову війну (1916 рік) через село пролягала лінія фронту, більш відома як Брусилівський прорив. У 1944 році знову лінія оборони на тому ж місці, і знову з німцями.