СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

Від несподіванки й переляку Іванович гепнувся на стілець. Тоді його рука потягнулась до пояса. Андрій, попереджаючи, звів курок.
– Один рух – і я стріляю. А стріляти я навчився, і вбивати теж.
Іванович нервово посміхнувся.
– Отже, сам прийшов, не злякався...
– Боятися повинні ви, а я давно втратив страх. Ви, як бачу, мені не дуже раді?
– Де золото? – занервував Іванович і хотів підвестися зі стільця, але сильний удар в ногу зупинив його.
– У того, кому заповіла бабуся. А ось за Тоню...
Андрій підніс зброю до скроні Івановича, від чого той аж затремтів. У ту мить в кімнату влетів Сергій.
– Дві машини їдуть з боку лісу, бери цього – і в машину, там бесіду продовжимо.
Вони притягнули Івановича до машини і посадили за кермо. До голови приставили обидва пістолети.
– Нас здаси – і відразу перед Богом постанеш. А тобі там пекло гарантоване! Скажеш своїм, нехай шукають нас далі і що ти тим часом в місто їдеш. Тільки правдоподібніше!
У двір одна за одною в’їхало два автомобілі. До Івановича підійшов майор міліції і розвів руками:
– Як крізь землю провалились.
– Шукайте, доки не знайдете. А я в місто, скоро буду.
Майор затримався біля авто Івановича і ще щось хотів сказати, намагаючись в темряві розгледіти його обличчя.
– У чому річ, майоре, чому ви ще тут? – спробував закричати Іванович.
Майор знизав плечима, розвернувся і пішов до своїх.
– Вони не звикли бачити мене за кермом, можуть щось запідозрити.
Сергій постукав його по плечу:
– Поїхали, ніде не ставати!
Коли всі пости були позаду, Андрій наказав зупинитися. Івановича зв’язали і натягнули йому на голову піджак. За кермо сів Сергій. Майже годину вони їздили лісом, постійно повертаючись на одне й те ж місце. Тоді зупинилися, вивели Івановича і прив’язали до дерева. Андрій присів поряд.
– Навіщо Тоньку вбив? Не знала вона нічого!..
– Не вбивали її, вона сама, сама померла, Андрію. Ти старому повірив? Та він же тебе за пляшку продав, – Іванович істерично заплакав, намагаючись скинути з голови піджака. – Пробач мені, не вбивай, ти ж мені, як рідний...
Андрій розсміявся.
– Так, ти мене як рідного виховував, як рідного в Афган відпровадив, як рідного і зустрів, облаву влаштував. Та ти навіть матір рідну в останню путь не провів! Гнида ти! – Андрій передьоргнув затвор пістолета, від чого Іванович заревів ще дужче. – Кричи, тут тебе ніхто не почує, та й знайдуть не скоро...
На секунду запанувала тиша. Іванович примружив очі, готуючись до найгіршого.
– Добре, поки живи, – несподівано передумав Андрій. – Ще раз наші шляхи перетнуться – не пошкодую.
– Не перетнуться, Андрійку, не перетнуться. Не треба мені ні золота, ні грошей, забирай все. Мені просто хрест родинний потрібен, я за нього багато грошей дам, багато...
– У нас одне прізвище, тож родинний хрест – мій, я його збережу. Так бабуся заповідала.
Андрій розвернувся і ступив крок до автомобіля.
– Ти залишиш його живим? – Сергій здивовано подивився на товариша. – Подумай...
Рішення було прийняте.

Хлопці трохи від’їхали.
– Машину біля траси залишимо, а самі бігцем через ліс – і просто на залізничну колію. Там роз’їзд, потяги йдуть повільно, будемо сідати на ходу. Нехай думають, що ми на “попутках” добираємося. Ось тільки ящик примітний. Відкрити його треба і по кишенях все порозсовувати. Заодно й побачимо, що тягнемо за собою, – запропонував Сергій.
Уже розвиднялося. Хлопці підбігли до залізничного насипу й оглянулися навколо. Вибравши кілька великих шматків щебеню, почали розбивати дубовий ящик, всередині якого виявився ще один – бляшаний, добре змазаний солідолом.
– Легше було Кощеєве серце здобути, – пожартував Сергій, і за мить аж присвиснув: – Оце так!
Вміст ящика нагадував казковий скарб – акуратно складені пачками гроші, багато коштовностей, різні монети. На дні, замотаний у кілька шарів тканини, лежав великий хрест, оздоблений прозорим і червоним камінням.
– Ось через що вся ця колотнеча?! Не довелося, мабуть, Івановичу бачити цей хрест. Чув про нього, а не бачив... Однак ціну, певне, знає. Та невже вона вища за людське життя? – Сергій замовк, над чимось задумавшись.
Шум потяга, що наближався, змусив їх поспішити. Швидко порозсовувавши все добро по кишенях, вони побігли до залізничної колії.