Сім місяців не бачив в Іраку дощу

– Але ж не тільки, мабуть, фізичні дані бралися до уваги при відборі?
– Так, вимоги були серйозні. Адже спочатку планувалося відправити до Іраку два батальйони. Проте у зв’язку з політичним курсом, який взяла Україна після президентських виборів, кількість майбутніх миротворців відчутно скоротили, і замість двох батальйонів відправили лише роту. Хто потрапить до її складу, ми не знали до останнього дня, тож повністю викладалися на полігоні. А перед відправкою, на початку квітня 2005, усіх нас вишикували на плацу й зачитали прізвища щасливчиків.
– Отже, Вам пощастило?
– Певною мірою, бо послужити за кордоном я давно мріяв. У 1999 році мав шанс поїхати в Югославію, але запізнився з оформленням документів.
– Маєте молоду дружину, маленьких дітей. Не шкода було їх покидати і їхати у район воєнних дій?
– Дружина мене спочатку не відпускала, плакала, і я сам розумів, що їду не на прогулянку. Однак незадовго перед тим ми перебралися в ось цю хату, яку побудував ще мій прадід, потрібно було капітально відремонтувати її. У нашій ситуації, крім миротворчого,  важко було розраховувати ще на якийсь достойний заробіток.

Отже, згоду дружини Василь отримав (є таке правило чи закон, що без „добра” рідні легіонером не станеш, хіба що будеш парубком-сиротою), пройшов належний вишкіл, урочисті проводи на Яворівському полігоні й через чотири години перельоту транспортним літаком ІЛ уперше ступив на потріскану від постійної спеки та засухи землю стародавньої Месопотамії. Новоприбулий контингент розташували на українській базі „Дельта” в місті Аль-Кут, на березі Тігру. Перше, що вразило – неймовірна спека: стовпчик термометра не опускався нижче тридцятки. А Василя чекав і особистий сюрприз (уже з приємних): зустрів буквально через якусь годину після перельоту свого товариша ще по строковій службі. Розмовляючи з ним про рекорди тамтешньої погоди, товариш „порадував”:
– Тридцять – це що, буває й за сорок, навіть за п’ятдесят!
Слова товариша справдилися: сім місяців Василь не бачив не тільки дощу, а й хмариночки в небі! І аж у листопаді нарешті небо розродилося потоками довгожданої вологи.
Проте солдату до всього потрібно звикати. Звик і він, бо служба є служба, і нарікати на погоду чи потурати її примхам – уставом не передбачено.
– У чому ж полягала Ваша служба?
– Охороняв базу, а конкретно – був водієм бронетранспортера під час патрулювання. Крім українців, на базі також перебували миротворці з Польщі, Казахстану, Литви, а ще там розміщувалася академія, де американські „специ” навчали іракців військовій справі. Працювали  і цивільні – араби-будівельники, що споруджували приміщення того навчального закладу.

– Воювати доводилося? І взагалі, чи були випадки збройних сутичок під час служби?
– Застосовувати зброю мені не доводилося ні разу, та й іншим моїм землякам також. Хоча тихо-мирно за межами бази не було. Пізнього вечора, вночі часто з боку міста долинали постріли. Казали, що то місцева поліція воює з екстремістами. Проте виходити з бази нам заборонялося, тож хто там з ким з’ясовував стосунки – бачити ми не могли.
Було й таке, що український конвой, який супроводжував до бази вантажний транспорт, підірвався на фугасі. Офіцера поранило в руку, а двох солдатів контузило.
– Виходить, що іракці не особливо прихильно ставилися до чужоземців? Які вони із себе? Чим займалися?
– На перший погляд звичайні люди, ніби й усміхаються до тебе, а що в них на душі – Бог знає. Старожили бази застерігали, щоб трималися з іракцем на відстані, бо він хоч і розмовляє з тобою приязно, а відвернешся, може й у спину вистрілити. Мови їхньої я не знав, з тими іракцями, що працювали на базі, при потребі спілкувався через перекладача.
Їхні селяни, що вразило, на тій глинистій, твердій, мов камінь, від постійної засухи землі не без успіху вирощують деякі зернові, переважно кукурудзу. Правда, щодня мусять посіви поливати. Помпують воду з річки дизельними насосами, які гуркочуть, майже не стихаючи. Нафтопродукти в Іраку, зрозуміло, дешеві, зате електрика дуже дорога.
– Вільний час у миротворця був? Чим заповнювали його?
– Переважно спали, бо патрулювання у спекотних умовах дуже виснажувало. Без кондиціонера жити там неможливо. Годували добре, на столах завжди було багато фруктів – їж, скільки хочеш, а готували їжу індійські кухарі з вільнонайманих...
– Коли проходив навчання у Володимирі, – доповнила Василева дружина, що була присутня під час розмови, – був худий-худющий, а прибув з Іраку вдвічі ширший!
– ...З розваг запам’ятався приїзд на базу естрадної співачки Тіни Кароль. Її концерт я зняв на відео.
Разом з американцями святкували їхній День Подяки – їли величезний торт і традиційну індичку.

У грудні 2005 року український миротворчий контингент, як і обіцяв Президент Віктор Ющенко у своїй передвиборчій програмі, було виведено з Іраку. У першій групі, що взяла курс зі спекотного Межиріччя на припорошені снігом береги Дніпра, прибув додому і Василь Оласюк. На пам’ять про тамтешню службу привіз на Полісся фініків і кальян – традиційний арабський пристрій для куріння (але покурити з нього так і не спробував, бо незабаром покинув цю шкідливу звичку), незабутні враження про землю, пропахлу нафтою і порохом, і, звичайно, радість родині своїм щасливим поверненням.
– Зраділи, почувши, що повертаєтесь додому?
– Так, бо скучив за своїми. Але, чесно кажучи, хотілося послужити ще. Ото якби провідати сім’ю – і знову туди. Служба мені сподобалася. Та й дала дуже багато як солдату. За вісім з половиною місяців, що там був, набрався більше досвіду, ніж за всю свою строкову і контрактну службу в Україні.

Микола Шмигін,
Волинська область