Іван Васильович професії не змінює
Попередники Івана Костровського біля “керма” Овлочинського колгоспу чомусь довго не затримувалися. Тож коли навесні 1976 року райком партії “сватав” у село ще одного керівника зі сторони, особливого ентузіазму на зборах не було, бо мало хто вірив у якісь зрушення. Але вони відбулися. Навіть у найскрутніші для АПК часи (період суцільного розвалу) СВК “Заповіт” утримався на плаву і дотепер не пасе задніх.
– Іване Васильовичу, був час, коли гарячі хлопці з Руху голів колгоспів з таким стажем, як у Вас, називали “червоними феодалами”. Ви ним були?
– Ще й яким! (Сміється) Я ж син колгоспного конюха. До речі, батько трудився до останнього свого смертного дня, хоч був уже пенсіонером. Мама – в ланці, сестра – на фермі, брат – бригадиром. І мені довелося починати в тому ж рідному Туропинському колгоспі різноробочим. А до першої посади ветлікаря “дослужився” після практики в Дольську, коли закінчував Рожищенський зооветеринарний технікум.
А якщо серйозно, то я щось не бачу колишніх рухівських мітингувальників керівниками сільських господарств навіть зараз, не кажучи вже про той час, коли все валилося. Знаєте, мітингувати, критикувати – не ціпом махати…
– Такої ж думки дотримувався і добре знаний на Волині голова з Дуліб Станіслав Грищенко, котрий відстоював інтереси села в буквальному значенні слова до останнього подиху.
– Покійний Станіслав Гаврилович, хай земля йому буде пухом, був моїм Учителем з великої букви. Так доля склалася, що після того, як я пропрацював ветлікарем, зоотехніком, заступником голови колгоспу в Дольську, тодішній перший секретар райкому партії Євген Маєвський зініціював моє переведення саме в Дуліби парторгом. Два місяці впирався, бо знав, що в Грищенка на цій посаді довше, ніж рік-півтора, ніхто не затримувався. Але… Партія сказала: “Треба!” І пропрацював я пліч-о-пліч з Грищенком чотири роки. Це були мої найкращі університети. Власне, і через багато-багато літ я прислухався до його мудрих порад, вчився у нього. Він, як влучно підмітила колись ваша газета, був незручним, колючим для багатьох. Але був Господарем!
– А Ви “зручний”?
– Боюсь, що ні. Коли обрали головою чи не найгіршого в районі колгоспу, почав з наведення жорсткої дисципліни праці та порядку. Таке подобається далеко не всім. І перед вищим начальством не прогинався, мав і маю свою думку. Але, слава Богу, завжди відчував підтримку чесних і сумлінних трудівників, спеціалістів. Робили те, що вважали найнеобхіднішим: окультивовували поля, зміцнювали матеріально-технічну базу, будували житло. І вже десь після 1980-го наше господарство почали називати в числі кращих. Врожайність зернових становила понад 30 центнерів з гектара (а в нас зовсім не чорноземи), утримували до тисячі корів, надій від кожної довели до 3000 кілограмів. А окремі доярки досягли чотиритисячних рубежів.
– Наскільки мені відомо, в Овлочині своєчасно подбали і про насінництво?
– Так. Побачили перспективу і почали вирощувати на насіння багаторічні трави. Тісно співпрацювали з відомим колгоспом імені Леніна, що у Виноградівському районі на Закарпатті. Обмінювалися не тільки досвідом, а й деякою продукцією, що приносило додаткові прибутки. Пізніше відкрили у себе заготівельний пункт Ємельчинського льонозаводу (чи не першими в Україні). Самі почали вирощувати по 250 гектарів довгунцю, до нас надходила продукція з інших господарств. І вперше на рахунку назбиралося до мільйона карбованців.
– Під час так званого реформування АПК збанкрутували навіть економічно сильніші господарства. Як вдалося вистояти “Заповіту”?
– Бо ми не панікували, жоден клаптик землі у нас не облогував, не вирізали поголів’я великої рогатої худоби. Далі розвивали насінництво, налагодивши зв’язки з Волинським інститутом агропромислового виробництва. Елітне насіння зернових реалізовуємо іншим господарствам (а це 120-150 гривень за центнер). Непогані прибутки маємо і від продажу молока. У минулому році, наприклад, отримали близько мільйона гривень. Зауважу, що пошуком вигідних ринків збуту продукції займається спеціальна комісія, у компетенцію якої входить і встановлення реалізаційних цін. Словом, працюємо прозоро, як і належить кооперативу.
– А куди спрямовуєте прибутки?
– Насамперед на розвиток виробництва. Торік придбали зернозбирального комбайна “Фортшріт-524”, силосного Є-282, нового трактора. Закупили також 1500 кілограмів насіння трьох гібридних сортів зернових, відновили занедбане насінництво багаторічних трав.
– Нещодавно хтось з народних депутатів озвучив страшну цифру: щороку з карти України зникає півсотні сіл. Що скажете з цього приводу Ви – селянин з діда-прадіда?
– Скажу так: а серце плаче і болить. Про село “верхи” славно говорять під… вибори. Ось і 2006-й оголошено Роком села. А справжньої поваги до селянської праці нема. У нас вміють шукати інвесторів під газ, метал, навіть шоу-бізнес. А село з року в рік залишається без фінансових ресурсів. Таке враження, що в столиці про справжні його проблеми і біди не відають. Або просто закривають очі.
– Ще й яким! (Сміється) Я ж син колгоспного конюха. До речі, батько трудився до останнього свого смертного дня, хоч був уже пенсіонером. Мама – в ланці, сестра – на фермі, брат – бригадиром. І мені довелося починати в тому ж рідному Туропинському колгоспі різноробочим. А до першої посади ветлікаря “дослужився” після практики в Дольську, коли закінчував Рожищенський зооветеринарний технікум.
А якщо серйозно, то я щось не бачу колишніх рухівських мітингувальників керівниками сільських господарств навіть зараз, не кажучи вже про той час, коли все валилося. Знаєте, мітингувати, критикувати – не ціпом махати…
– Такої ж думки дотримувався і добре знаний на Волині голова з Дуліб Станіслав Грищенко, котрий відстоював інтереси села в буквальному значенні слова до останнього подиху.
– Покійний Станіслав Гаврилович, хай земля йому буде пухом, був моїм Учителем з великої букви. Так доля склалася, що після того, як я пропрацював ветлікарем, зоотехніком, заступником голови колгоспу в Дольську, тодішній перший секретар райкому партії Євген Маєвський зініціював моє переведення саме в Дуліби парторгом. Два місяці впирався, бо знав, що в Грищенка на цій посаді довше, ніж рік-півтора, ніхто не затримувався. Але… Партія сказала: “Треба!” І пропрацював я пліч-о-пліч з Грищенком чотири роки. Це були мої найкращі університети. Власне, і через багато-багато літ я прислухався до його мудрих порад, вчився у нього. Він, як влучно підмітила колись ваша газета, був незручним, колючим для багатьох. Але був Господарем!
– А Ви “зручний”?
– Боюсь, що ні. Коли обрали головою чи не найгіршого в районі колгоспу, почав з наведення жорсткої дисципліни праці та порядку. Таке подобається далеко не всім. І перед вищим начальством не прогинався, мав і маю свою думку. Але, слава Богу, завжди відчував підтримку чесних і сумлінних трудівників, спеціалістів. Робили те, що вважали найнеобхіднішим: окультивовували поля, зміцнювали матеріально-технічну базу, будували житло. І вже десь після 1980-го наше господарство почали називати в числі кращих. Врожайність зернових становила понад 30 центнерів з гектара (а в нас зовсім не чорноземи), утримували до тисячі корів, надій від кожної довели до 3000 кілограмів. А окремі доярки досягли чотиритисячних рубежів.
– Наскільки мені відомо, в Овлочині своєчасно подбали і про насінництво?
– Так. Побачили перспективу і почали вирощувати на насіння багаторічні трави. Тісно співпрацювали з відомим колгоспом імені Леніна, що у Виноградівському районі на Закарпатті. Обмінювалися не тільки досвідом, а й деякою продукцією, що приносило додаткові прибутки. Пізніше відкрили у себе заготівельний пункт Ємельчинського льонозаводу (чи не першими в Україні). Самі почали вирощувати по 250 гектарів довгунцю, до нас надходила продукція з інших господарств. І вперше на рахунку назбиралося до мільйона карбованців.
– Під час так званого реформування АПК збанкрутували навіть економічно сильніші господарства. Як вдалося вистояти “Заповіту”?
– Бо ми не панікували, жоден клаптик землі у нас не облогував, не вирізали поголів’я великої рогатої худоби. Далі розвивали насінництво, налагодивши зв’язки з Волинським інститутом агропромислового виробництва. Елітне насіння зернових реалізовуємо іншим господарствам (а це 120-150 гривень за центнер). Непогані прибутки маємо і від продажу молока. У минулому році, наприклад, отримали близько мільйона гривень. Зауважу, що пошуком вигідних ринків збуту продукції займається спеціальна комісія, у компетенцію якої входить і встановлення реалізаційних цін. Словом, працюємо прозоро, як і належить кооперативу.
– А куди спрямовуєте прибутки?
– Насамперед на розвиток виробництва. Торік придбали зернозбирального комбайна “Фортшріт-524”, силосного Є-282, нового трактора. Закупили також 1500 кілограмів насіння трьох гібридних сортів зернових, відновили занедбане насінництво багаторічних трав.
– Нещодавно хтось з народних депутатів озвучив страшну цифру: щороку з карти України зникає півсотні сіл. Що скажете з цього приводу Ви – селянин з діда-прадіда?
– Скажу так: а серце плаче і болить. Про село “верхи” славно говорять під… вибори. Ось і 2006-й оголошено Роком села. А справжньої поваги до селянської праці нема. У нас вміють шукати інвесторів під газ, метал, навіть шоу-бізнес. А село з року в рік залишається без фінансових ресурсів. Таке враження, що в столиці про справжні його проблеми і біди не відають. Або просто закривають очі.
Василь ТРОФИМУК,
Волинська область
Фото Сергія МИКУЛІЧА
Волинська область
Фото Сергія МИКУЛІЧА
| Comments: |
