Тримає сім’ю не штамп у паспорті, а любов

Подружнє життя Ганни Дмитрівни та Аркадія Павловича розміняло уже сьомий десяток. Але й досі воркують вони, як два голубки. І старість з болячками відступає, коли кохана людина готова будь-якої миті підставити своє плече.

Народилася Аннушка восьмою, останньою дитиною в родині Долбенків у станиці Вознесенській Краснодарського краю на Кубані. Її мама, Наталія Калашникова, вийшовши заміж з любові, надбала купочку діточок і присвятила їм своє життя, змирившись з роллю домогосподарки. Батько, Дмитро Іванович, заробляв на сім’ю вчителюванням. А що непоганим був педагогом і доброю людиною, то мав неабиякий авторитет у просвітництві. За це його, як і багатьох вільнодумців, совітська інквізиторська система запроторила до Сибіру.
На засланні через недоїдання і важкі умови четверо дітей померли. Щоб врятувати сім’ю від загибелі, батько, ризикуючи, вивіз усіх через Свердловськ до Грузії, де у Кутаїсі жив материн рідний  брат. Тамтешня родина дала їм притулок, і діти пішли до школи. Навіть шестирічна Анюта. Вчилася добре. Проте, успішно закінчивши школу, не змогла реалізувати свої знання, бо йшла війна. Коли їхнього брата Миколу взяли на фронт, сестра Євдокія з новеньким медсестринським дипломом й собі подалася добровольцем, а за нею й Аня. Обидві опинились у прифронтовій медсанчастині під Конотопом, де чотири місяці приймали поранених. Євдокія працювала медичною сестрою, Аня – санітаром. Батько, переживаючи за дітей, теж приїхав разом з матір’ю у польовий госпіталь і став їздовим. Не жалів себе Дмитро Іванович, тягав важкі мішки – лопнув у нього шлунок, і від сильної кровотечі помер. Мама з горя злягла. Начальник медсанчастини сказала сестрам: “Якщо не хочете втратити свою маму, розраховуйтесь і серйозно займіться її лікуванням”. Так залишились у Дубно, куди дійшов уже їхній госпіталь, рухаючись за лінією фронту на Захід.
Мама одужала. Євдокія пішла працювати, а Аня – навчатися у кооперативний технікум. Дуже бідували.
На День перемоги у Дубно приїхав до брата на “побивку” бравий лейтенант Аркадій Забродський. Стрункий танкіст у військовій формі сподобався дівчині. І вона запала йому в душу. Як признається він в анкеті “50 золотих літ”, котру заповнив у Волинському фонді милосердя та здоров’я: “Вона була така ніжна і мила, що закохався з першого погляду. У неї були чудові русі коси”. Коли свої товсті, як дві руки, коси Аня обтяла, молоді люди посварилися і два тижні не розмовляли.
Старший на вісім років Аркадій мав за плечима економічний фах, тож швидко знайшов собі роботу начфіна. І заявив молодесенькій Ані про свої серйозні наміри одружитися. Хоча мама була категорично проти, сам купив нареченій весільний наряд. Але ту сукню якийсь злодій вкрав, і Аня затялася, що це погана прикмета. Зустрічалися вони майже рік. Поважний наречений таки наполіг на своєму. Позаяк у Дубні тоді ще не було РАГСу, влаштували лишень скромну вечірку і почали жити без розпису. Дуже любили один одного і довіряли. Аркадій, щоб молода дружина не сумувала вечорами, коли затримувався допізна на роботі, дозволяв їй із сестрою ходити до клубу на танці, але пунктуально сам забирав додому.

Третину спільного життя прожили на віру. Жили так гарно, що нікому й не спадало на думку, чому у них різні прізвища. Тільки коли Аркадію Павловичу за місцем нової роботи у Дрогобичі виділяли квартиру, мусили розписатися. Але на той час у них вже було двоє дітей.
Щастя батьківства усміхнулося подружжю не відразу. Чимало пережили, бо перших троє діток довелося похоронити. Тримісячна донечка померла від запалення мозкової оболонки, двійнята-хлопчики – при народженні. Ганя підняла відро з капустою, і у неї передчасно почалися перейми. Оскільки в той час ще не робили кесаревих розтинів, промучилася два дні, і двійнята народилися мертвими. А сталося так через підірване здоров’я – змолоду ж тягала у госпіталі поранених. Зчорнів з горя чоловік – боляче було на нього дивитися. І коли через деякий час дружина завагітніла знову, буквально дмухав на неї. Два місяці пролежала тоді у лікарні на збереженні. Народила справжнього богатиря вагою 4 кг 200 г, якого назвали Сергієм. Ще через сім років знайшлася донечка.
Згадуючи прожиті роки, Ганна Дмитрівна каже, що все-таки більше було хорошого. Бо чоловік у неї добрий, не пив, не курив, не гуляв. І квіти їй часто приносив. Ще б пак! Чи багато ви знаєте чоловіків, які признаються, що їхнє улюблене заняття ходити з дружиною на базар і їй допомагати? Але таке ставлення, звісно, треба заслужити. “Я, як виходила заміж молодесенькою, сказала собі: “Він старший, розумніший, і якщо буду прислухатися до його порад, то все у нас буде добре”, – мудро розсудила наречена.
Та одного разу вона таки не “послухалася”. Але тоді випадок був особливий: негайно треба було забирати із пологового будинку онука, бо невістка Тамара (для неї найрідніша людина) при пологах померла. Аркадій Павлович вважав, що сина має забрати батько. Але Ганна Дмитрівна переконувала, що ніхто краще неї не виняньчить немовлятко. Забрала онука, хоча довелося кинути роботу. Зате син, на руках якого була ще п’ятирічна донечка, зміг працювати і через деякий час створити нову сім’ю. А дідусь скоро прикипів душею до Віталика, весь вільний час  віддавав йому: водив у парк на прогулянки, а як той пішов до школи, то готував з ним уроки. Онук уже виріс, відслужив у війську і має свою сім’ю. А в дідуся з бабусею аж шестеро онуків і двоє правнуків.

Дім Забродських – на горбочку. Ступаючи по обледенілих сходах, остерігаюсь, аби не впасти. Як тут ходять взимку літні люди? – подумала. І не даремно. Бо господиня так полетіла на тих сходах, що провалялася з переломом кульшового суглоба півтора року. То лікарі перетримали її у гіпсі, то лікування щось не йшло. Та ще й болів від забою куприк. Вже й просила Бога, сердешна, щоб краще дав смерть, ніж так мучитися. Але у важкі хвилини її не залишали близькі люди – чоловік та донька Тетяна. До ліжка подавав Аркадій Павлович свіжесенькі страви, адже вміє смачно готувати, доглядав за нею, як за дитям. Бо й вона колись, як зліг, ходила так само біля нього. А донька займалася маминим лікуванням. Продали тоді піаніно і накупляли імпортного кальцію, що просто необхідний для відновлення кісток. Донька робила масажі, а згодом придбала електростимулятор, щоб рятувати м’язи від атрофії.
Коли у травні минулого року маму вдалося підняти на ноги, усі просто сяяли від щастя. Милиці тепер уже стоять в куточку. І в домі знову оселилася радість. Не журяться обоє, що благенькі меблі, що немає коштів на ремонт квартири, бо пенсія в обох така ж, як в усіх смертних. (Хоча стажу на двох більше 90 років.) Її, звісно, не вистачає, оскільки багато йде на ліки. Але господар – висококласний економіст. Зумів же колись, у 1965-му, як переїхали до Луцька, вивести м’ясокомбінат з півмільйонного боргу на прибутки, навівши чіткий облік. Вміє й сімейний бюджет ділити так, щоб уникати позичок. Та й до розкошів не звикли. Дитинство в Аркадія Павловича було голодним. Дванадцятирічним хлопчиком на Житомирщині пух з голоду, коли “совіцькі бандити” відібрали навіть горщик з горохом в їхньої багатодітної сім’ї.
Аркадій Павлович належить до категорії чоловіків, які не люблять афішувати свої почуття. Зате жартує та інтригуюче підказує: “А ви запитайте Ганну Дмитрівну, чого вона полетіла на сходах?” Виявляється, його половинка засиділася допізна у доньки – так робила собі зачіску на святкову оказію. Але господиня на його слова сміється: “Я колись кожного тижня бігала до перукарні…”  Вона й досі мила. Жінка завжди залишається жінкою і до глибокої старості коханою. Що це так, переконуюсь, бо в анкеті на запитання “Чи змінився її суджений?” пані Ганна відповіла: “Так, став ще уважнішим”.