ТРАГІЧНИЙ НОВИЙ РІК

Кажуть, як зустрінеш  Новий рік, таким він і буде. Молоді люди, як навіжені, стараються вигадати щось таке, щоб друзі ахнули. Але забувають, що й дорога  до пекла встелена добрими намірами.

– Дітки, погляньте, що я вам приніс, – стукнув об долівку стовбуром тендітного деревця тато.
Дворічна Маняшка і чотирирічний Сергійко кинулися до зеленого дива і відсахнулися: хвоя боляче вколола пальчики. Зроду-віку не бачили ще живих ялин, бо у казахських степах вони не ростуть. Але татусь у них чарівник, з-під землі дістав, аби малечу потішити. Купив її втридорога на ринку. Дуже вже йому хотілося, щоб дітки, як і він колись на своїй батьківщині, в Україні, мали велику втіху від Новорічного свята.
Наряджали зелену красуню усі. Хоча Маняшка й розбила найяскравішу червону кульку і почала схлипувати, ніхто її за це не картав. Тільки мама спритно підмела осколки, щоб, борони, Боже, дітки не покалічилися.
Доця, як дві краплі води, схожа на маму. Розкосі темні очі, широкі вилиці – типова казашка. А син – татусева копія: темно-русий і світлоокий.
Сміхом і щебетом повнився затишний дім. Пахло хвоєю і запаленими свічками – усе нагадувало йому власне дитинство.
…Одружився Костя аж у Казахстані, куди закинула доля відбувати строкову службу (а було це при Союзі). Відразу перейшов на контракт, бо за що ж утримувати дружину, а згодом і діток, які народилися одне за одним. Познайомився зі своєю обраницею у клубі при частині на танцях. Вона щойно школу закінчила: не мала ні роботи, ні жодної спеціальності. Отож, турботи про сім’ю мусив взяти на себе. А його Галинка (так називав на український лад свою Гюльшатай) вчилася бути мамою і господинею. В усьому слухалася чоловіка, як старшого і мудрішого. Чом би й ні? Яка місцева дівчина не мріяла вискочити заміж за красеня при погонах. Залюбки знайомилася з українськими традиціями і звичаями. “От закінчиться моя служба, – казав Костя, – і поїдемо в Україну.”
... Стіл ломився від наїдків і напитків. Друзі не забарилися. За звичаєм, провели Старий рік, перехиливши по кілька чарок білої. І татусь нагадав діткам, що пора кликати Дідуся Мороза. А сам вийшов з кімнати нібито його зустрічати…
Гупаючи палицею, у червоному кожусі, з пишною білою бородою, з шумом і гамом ввалився до кімнати доволі жвавий Дідусь. І промовив якось по-особливому емоційно: “А де тут найкращі і найслухняніші дітки Сергійко і Маняшка?”
Малеча зовсім не злякалася. Маня, ковтаючи і перекручуючи слова, поспішила видати доброму Дідусеві Морозу віршика про Таню і м’ячика. А Сергійко поважно її поправляв.
– Бачу, бачу, що дружні ви дітки. Гостинців заслужили, – і Дідусь витяг із торби Маняші велику-превелику ляльку з голубими очима, а Сергійку – справжню залізницю. Щасливі до нестями дітки чемно подякували.
– Ну, як той Мороз довідався, що саме ми просили? – дивувався Сергійко.
Награвшись досхочу, зморені поснули.
Коли бемкнуло дванадцять, дзенькнули келихи з шампанським. І побажали один одному здоров’я, успіхів та всіляких гараздів. А за вікном тим часом уже шарахкали петарди та феєрверки. Бо яке ж то Новорічне свято без салютів? У їхньому військовому містечку піротехніків – хоч відбавляй.
Костя теж “пальнув” з балкона під веселі вигуки. Приготувався ще раз, але чи то сам похитнувся, чи хтось з компанії його ненароком підштовхнув, коробочка із зарядом перекосилася і бахнула. Обома руками вхопився за обличчя. Крізь пальці текла на долівку кров…
Перелякані гості вмить протверезіли. Хтось уже набрав номер “невідкладки”. І вона, завиваючи сиреною, відвезла потерпілого у госпіталь.

Надовго потрапив до шпиталю необачний піротехнік. Не одну операцію довелося йому зробити, щоб привести хоч трохи до божого вигляду перебите перенісся та потрощену щелепу. Та тільки ока врятувати не змогли. Костя впав у глибоку депресію: що він робитиме, втративши службу через каліцтво?
Цей рік був для Ковальчуків жахливим. Добрі люди посприяли оформити діток у садочок – все ж якась полегкість. Якщо і затримувалася дружина у лікарні, то хресні по черзі забирали малюків. Адже Світлана і Зульфія щойно повиходили заміж і ще не обзавелися власними дітьми. Допомагав також кум Роман – най-ближчий  товариш і земляк Кості.
Куди подівся його тонкий гумор і весела вдача? Костя дедалі більше замикався в собі, сердився на увесь білий світ за своє каліцтво. Сам себе називав однооким піратом. Помічаючи співчутливі погляди, ще більше усамітнювався. “Чого я буду своїм виглядом людей лякати?” – впирався, коли друзі намагалися  витягти його з чотирьох стін. Перестав навіть голитися і ладен був вовком завити, що став тягарем для сім’ї.
Коли дружина тяжко зітхала, чоловік зривався на грубість. Правда, за мить схолонувши, тут же каявся... Але такі зриви повторювалися. Друзі, помічаючи разючі зміни, намагалися не залишати його наодинці. Тож Новий рік вирішили знову святкувати  у Ковальчуків. Все позносили самі. І ялиночку, хоч і штучну, прикрасили. Сміхом та жартами намагалися будь-що змінити безрадісну атмосферу в домі. Тільки Костя сидів незворушним: гризли його думки, що не буде він більше Дідом Морозом і не зможе порадувати  діток. З відчаю перехиляв чарку за чаркою. Так і заснув, сидячи за столом.
Довго чи недовго спав, але коли розплющив очі, картина, яку побачив, збісила. Кум міцно обіймав його дружину. А вона, розрум’янена і сяюча, забула про все на світі у вихорі танцю. “Усі ви, баби – стерви! Усі!” – кричав несамовито господар. Та музика гриміла, і його крику ніхто й не почув. А п’яна фантазія малювала ревнивцю найпохітливіші картини жінчиної зради. Зірвався з місця і посунув на танцюючих. З розмаху влупив Галину в обличчя і щосили штовхнув від себе.
– Іди, паскудо, з очей! – кричав. Не втрималася вона на своїх тоненьких шпильках і гепнула на підлогу. Лежала, не подаючи ознак життя. Бо удар в скроню при падінні виявився смертельним.

Ялинка без мами і тата

Минув ще один рік. Страшний, як кошмарний сон. Бабуся забрала сиріт до себе. Вони не могли зрозуміти, що ж трапилося. “Мама спить”, – повторювала Маняша. “Хочу до тата”, – скиглив Сергійко. Не скажеш дітям, що мама в сирій землі, а тато накоїв лиха і в тюрмі. Хоч і важко було на серці, Євдокія Пилипівна трималася з усіх сил. Купила онукам маленьку пластмасову ялиночку і разом її прикрасили.
Вдень намагалася ховати гіркі сльози, зате вночі давала їм волю. Як поставити діток на ноги? Сергійка невдовзі треба буде до школи збирати: одягни, взуй, усе купи. Росте хлопчик. От днями прийшов із садочка з синцем під оком: побився з Артемом, бо той його обізвав. “Бандит! Бандит! Твій тато в тюрмі сидить!” – казав. Не поясниш онуку, що вбивство ненавмисне, він же дитячим розумом цього не збагне.
В останній день Старого року дітки прокинулись дуже рано. І вже за сніданком почали розмовляти про Новорічне свято, загадувати, що їм принесе Дід Мороз. Сергійкові в садочку на “ялинці” він уже подарував торбинку цукерок, а Маняші не пощастило. Вона хворіла і сиділа вдома. Весь день онука  допомагала бабусі та на кожному кроці нагадувала: “Правда, я слухняна? Правда?! І до мене прийде Дідусь Мороз!” Так  виглядала чарівного гостя, що до пізньої ночі не пішла спати.
Коли пробило дванадцять, Маняша гірко розплакалася:
– Я слухалася, слухалася, а Дід Мороз не прийшов!!!
А бабуся гладила онучку по голівоньці. Втішала, як могла, і сама ковтала солоні сльози. Серце у неї краялося з розпуки та відчаю. “Сирітонько ти моя, крихітко маленька, що чекає тебе, коли мене не стане?..” – шептала, обціловуючи, доки дитя знеможено не опустило голівоньку на її груди.