І чудовисько буває прекрасним…

Рівняни Сергій та Марина Жигалюки завели у квартирі півтораметрову ігуану – справжнє чудовисько. Втім, молоде сімейство впевнене, що вона здатна завоювати навіть більшу прихильність, ніж свійські тварини.

Ігуани в Україні – рідкість. Головним чином ці великі дикобразні ящірки зустрічаються у Центральній та Південній Америці. Їхня стихія – ліс, пустеля, гори. Впіймати їх – справа дуже важка, адже міні-динозаври, як їх охрестили в народі, здатні розвивати надзвичайну швидкість і моментально реагувати на ймовірну загрозу.
В Україні ігуан можна побачити в основному в зоопарках. Однак останнім часом вони все частіше стають об’єктами приватних зооколекцій. Багаті новоукраїнці, побувавши за кордоном, привозять їх у ролі живих подарунків. Причому доволі дорогих, адже дитя породистої ігуани коштує не менше тисячі доларів.
Що стосується Цезаря – ігуани, яка стала мешканкою квартири Жигалюків, то в неї зовсім інша доля. В одному з виводків виявилося два доволі кволих ігуаненяти. „Якщо хочеш, забирай їх до себе, а то все одно пропадуть”, – сказали друзі Сергієві Жигалюку, котрий, до речі, до живої природи має безпосереднє відношення – він заступник директора Рівненської філії інституту епізоотології Української академії аграрних наук. Сергій охоче погодився на таку люб’язність і завзято почав лікувати бідолах. Ігуаненята вижили.  Але, як не прикро, далі сталося непередбачуване. Обидва самці щось не поділили між собою і зчинили таку баталію, яку навіть господар не зміг втихомирити. В результаті один агресор залишився без хвоста, а інший – без щелепи, яку супротивник буквально вирвав живцем. Ця травма, на жаль, виявилася смертельною...
Залишившись одинаком, безхвостий Цезар відчув себе справжнім господарем у квартирі. Вірніше, у своєму вольєрі. До нього без остраху підходить хіба що Сергій. І то, коли бере на руки, вдягає рукавиці. Бо Цезар своїми довгими кігтями може не просто подряпати, а вирвати тіло живцем.
– До мене, дружини Марини та доньки Насті він уже звик, – зізнається Сергій Жигалюк. – А ось на гостей реагує з обуренням – шипить, надуває черево, очі наливаються кров’ю. Така звірюка може бути в хаті за сторожа – нікого не впустить до обійстя.
Сергія Жигалюка добре розумію і вірю в його щиру прихильність до природи, яка формувалася ще з дитинства, прищеплювалася від батьків – Василя та Ольги Жигалюків з Демидівки, доволі знаних на Рівненщині педагогів, особливо у галузях біології та географії.
Нині Цезар (навіть безхвостий) досяг півтораметрової довжини і, за словами Сергія Жигалюка, може претендувати на звання найбільшої української ігуани. Натомість його подруга Сара, яку сім’я недавно придбала, ще зовсім юна – їй всього два роки. Загалом же вік цих травоїдних ящірок може сягати навіть чотирьох десятків років.
– Звичайно, ми не можемо забезпечити своїх улюбленців південноамериканськими харчами, – каже Марина Жигалюк. – Даємо їсти те, що росте тут, в Україні. До того ж, ігуани неперебірливі в їжі. Але і в них є свої улюблені ласощі. Сара, приміром, дуже полюбляє яблука, а Цезар – кавуна. Об’їдаються ігуани домашнім сиром. Делікатесом для них є сире серце. Зрештою, і самі південноамериканські ящірки є делікатесом. Насамперед для арабів, які страви з м’яса ігуан вважають національними. Особливо цінується темно-зеленувата шкіра цих тварин. Втім, для нас і шкіра, і м’ясо не мають жодного значення. Головне – дивовижна екзотика міні-динозавриків. Окрім черепахи, у нас жили сова, хом’ячок, інші звірята. Тепер ось – ігуани. Приємні й зовсім не страшні.
І це дійсно так, бо за годину гостювання у Жигалюків я теж знайшов з ними спільну мову. Навіть погладив Цезаря, який віддячив взаємністю – перестав шипіти і дико шкіритися. Однак узяти на руки ігуану все ж не наважився. Як-не-як – міні-динозавр! 

Сергій Новак,
Рівненська область