Блудний син

Вечоріло. Томка обхопила плечі долонями і йшла, та враз зупинилася, залита світлом, що вихопилося з-за повороту. Двоє сліпучих фар  наближалися,  стрибали на вибоях. Дівчина долонею затулила очі, серце завмерло у приємній здогадці і запалало соромом. Відчувала себе, як нібито  світло те пронизувало її легеньку сукенку, заливало лагідним теплом усеньке тіло, пестило, лоскотало, і від отих дотиків Томчина душа розчахувалася, вбираючи кожну його крапельку. 
Вона опам’яталася від стуку дверець – уже в машині. Як сідала, чи він покликав її, чи сама відчинила дверці, чи він виходив і вів її за руку, – усе переплуталося в ошелешеній голові й фрагментами зринало у пам’яті.
Вони виїхали за село, дорога слалася до ставка, нічний вільготний подих якого наповнив салон. Зупинилися на  березі. Артем заглушив двигун, вимкнув фари. Голі коліна дівчини заблищали у місячному сяйві, і той блиск робив їх надто незахищеними від спраглого і пекучого чоловічого погляду. У грудях її стало тісно від страху і відчаю.
– Їдьмо назад, я хочу додому, – ледве спромоглася вимовити.
Він мовчки увімкнув запалення, двигун муркнув, як улесливий кіт, і машина повільно рушила. А коли в’їжджали у їхню вулицю, нарешті обізвався, нібито роздумуючи вголос:
– А я ж міг спокійно проїхати повз це село, і ми ніколи б не зустрілися… Аж не віриться, що таке могло б статися… Це доля. Ти віриш у долю? Я раніше вірив лише в злу,  тепер переконався, що є і щаслива доля…
Томку лякали ці слова, дивні і незрозумілі, але слухати його хотілося. Він наближався до неї, Томка хотіла відхилитися, та сили покинули її, і гарячий вогонь обпік недоторкані вуста.
***
Артем присів на ганку. Навіщо він поцілував те дурне і наївне дівчисько? Думка розпалювала уяву, і долоні знову відчули пругку гладеньку шкіру плечей, що напружилися в трепетному чеканні.
Артем пішов спати в машину. Сон не приходив довго. Вдавати, грати роль і стежити за кожним словом – ні, це не для нього. Досить! Але ж ікона. Її треба добути, і то так, аби ні баба, ні сусіди – ніхто не запідозрив його у злодійстві. А іконка таки варта цієї халепи! Якщо не помиляється – XVIII століття, не пізніше. Колекціонери відірвуть з руками і ногами. Запитував бабу, звідки вона в неї. Сказала, що від її баби лишилася.
Вранці на бабине подвір’я у супроводі трьох дядьків в’їхала підвода з шиферoм. Артем домовився, щоб перекрили дах. Дядьки вивантажили листи, склавши їх на траві під огорожею. Артем стежив за роботою. Баба сиділа на ганку, її вуста ворушилися, але слова сюди не долітали. Заховавшись у саду, Томка спостерігала за сусідами. Їй хотілося побігти туди, розпитати, допомогти, що б раніше зробила не задумуючись, та нині ноги не слухалися дівчини.
Тамуючи жагу бачити його, пішла на своє улюблене місце, вляглася на ряднині. Він, блудний її син, що вабив до себе лагідними, добрими і водночас нестерпно жагучими, проникливими у глибини її душі очима. Та враз сполохано стрепенулася від тріску галузочки за спиною. Обернулась, і залилася багрянцем: до неї, нахиляючись під яблуневим гіллям, що звисало, пробираючи собі дорогу руками, йшов Він. Серце Томчине застрибало, а руки потягнули на коліна неслухняний край коротенького халатика.
– Так он де ховається моя чарівна сусідочка! – зупинився Артем над нею й широко усміхнувся. Та ус-мішка  вдарила Томку в груди ще більшим неспокоєм. – Справді, затишна місцина! І я б залюбки полежав тут, у райськім саду, та ще в сусідстві з такою мавкою! Але як тут полежиш, коли там робітники вже закінчують лагодити дах, а допомогти приготувати обід старій бабі нікому. Іди, каже вона, Томку попроси…
– Чому ж ви не сказали зразу? – підхопилася рада, що ця несподівана з’ява у її гніздечку направила події в потрібне русло. Лишатися з цим жагучим чоловіком на самоті було страшно. Страшно до солодкої знемоги. А від думки, що якби він оце  зараз схопив її в обійми, притис до своїх міцних, що випиналися крізь блакитну теніску тугими м’язами, а крізь широкий отвір розстібнутого комірця – чорними кучерями волосся, грудей, то вона навіть і не писнула б, – дівочі коліна затремтіли, земля гойднулася, а зелене листя саду заіскрилося веселковими іскорками.
Ледве ховаючи схвильованість, Томка йшла попереду. Та від досвідченого чоловічого погляду важко було щось приховувати. А ще ж і хода її, пружна, дівоча, коли юне тіло вигравало усіма звабами, ледь прикрите легеньким халатиком, притягала той погляд, наче голодного до хліба. Артем нічого не міг із собою вдіяти й пожирав те тіло очима, як очманілий хлопчак, що вперше відчув справжній чоловічий потяг.