Його в селі називали диваком. А більш колючі на язик – придуркуватим. Але мені мама казала, що так ніколи на людину не можна казати. Адже ніхто не знає, коли сам може втратити розум. Наша родина завжди давала хліб цьому старчикові (так його називала бабуся). А він, як мале дитя, міг ходити вулицями, зазирати за тин, посміхатися і… мовчати. Хіба хто знав, що творилося в його душі? Бог вділив йому багато літ – десь до ста. Старі люди казали: «Не живе, а мучиться…» Лише Степанко, ще старший за нього, якось мовив: «Спокутує… Як і кожен з нас…» Що спокутував Порфирій – ніхто не знав.

З Віктором знайома ще зі шкільних років. Ми ніколи не були близькими друзями, проте при зустрічі завжди мали про що поговорити. Життя з першою дружиною у нього не заладилося. Можливо, якби були спільні діти, то доля склалася б по-іншому – це його міркування. Не маючи дітей, його Люда кожного літа їздила на заробітки, незважаючи на те, що Віктор приносив у хату непогані гроші (працював у місті, а жив у приміському селі). І вже років десять, як Люда поїхала на заробітки в Росію та не повернулася – знайшла там собі якогось чоловіка, від якого народила сина. А Віктор, залишившись сам, зарікся, що ніяких жінок більше у своїй хаті бачити не хоче. Він років три прожив одинаком і, до речі, давав лад усьому. Навіть квітник у нього був не гірший, ніж у поважних господинь. Та коли в організації, де він працював, у бухгалтерії з’явилася нова молода працівниця, життя Віктора дуже змінилося.

Оксеня вискочила заміж, не маючи ще й повних сімнадцяти. За Гната Хомюка. Спочатку, правда, їй подобався його молодший на два роки брат Петро. І він позирав у її бік на вечорницях чи при випадковій зустрічі на вулиці не байдуже, та як тільки зустрічався з її карими очима, відразу відводив погляд. Соромливий був Петро, тендітний і вразливий дуже. Оксеня вже й сама, було, стала зачіпати його, та тут прийшов із польського війська Гнат (у вересні тридцять дев’ятого Польща зазнала поразки у війні, і українські вояки, призвані захищати Річ Посполиту, розійшлися по домівках). Старший Хомюк також уподобав метку із запальними очима Оксеньку, а що на вдачу і сам був гарячий та ще з драгунськими, закрученими догори вусами і за словом до кишені не ліз, то він їй став більше подобатися, ніж Петро. А коли старий Хомюк натякнув Гнатові, що в господарстві не завадили б ще одні робочі руки, той, недовго думаючи, заслав старостів до Оксеньки, і вона радо обміняла хліб.

Є у мене приятель Сергій. Працюємо ми рядовими менеджерами в одній торговій конторі. Любимо пиво, футбол та гарних дівчат. Як справжні дружбани, розповідаємо один одному про свої перемоги та поразки. Якось ввалився до мене в офіс Сергій з пляшкою горілки і з порога зізнався: «Я закохався!».