Надін з цікавістю їхала глибинкою Карпат, звідки її родина. З вікна своєї машини вдивлялася у кожну сільську хатину, старенькі церкви. І думала, думала… Тут народилися її бабця, прабабця, долю яких перекрутила війна – в один день мусили покинути рідну землю, батьків. І навіть не сподівалися, що більше ніколи їх не побачать.

Анна – єдина донька у батьків (в родині ще виховувався син), змалку була активісткою. Вчилася на одні п’ятірки, поведінка – зразкова. Мати натішитися не могла такою дитиною, адже і вдома була найпершою помічницею. Однак коли дівчина вступила до комсомолу, її наче підмінили. Спочатку обрали комсоргом класу, а згодом, коли подорослішала – і школи. І, як казала мати, Анька підняла хвоста, бо вже сміливо заявила їй:

– Нащо нам у хаті ікони?

На навчання справді збирали усі разом: хтось купив чемодана, хтось штани і сорочку, хтось білизну… Напакували харчів і всунули кілька карбованців у кишеню. Щасливий Степан не міг повірити, що він, бідний хлопець із забитого поліського села, буде вчитися у Львові. Для нього це місто в дитинстві здавалося недосяжним. Правда, нікому не говорив про те, що дуже переживав, як буде там почуватися серед міського панства. Він же не знає ніяких манер, та й місцевий діалект теж видавав його походження. Але бажання стати лікарем перевершувало усі страхи.

Олег Іванович їхав на побачення. Що у нього було на душі, і сам не міг зрозуміти. З одного боку, тішило, що він ще комусь потрібен, що відколи розлучився, вперше відчув жіночу ласку – і зачерствілі почуття завирували у грудях гарячими живчиками. А з іншого? Що він зможе додати цій жінці, крім як стати їй тягарем? Сьогоднішнє побачення було незвичайним: вони мали годину-півтори, тоді Карина поїде до Києва, а далі – літак на Ріо-де-Жанейро. Виходить, не на побачення їхав, а на проводи.

А почалася ця історія дуже банально – її покинув чоловік. Класика жанру: поміняв на набагато молодшу секретарку. 23 роки. Блондинка. Галі до неї, як до неба рачки: 40 років, троє дітей, неідеальна фігура та зморшки після 15 років шлюбу, про який тепер навіть згадувати неприємно. Коли Сергій, щохвилини вибачаючись, пакував валізи і ховав від неї очі, жінка думала, що «от він – її найжахливіший день у житті». Помилялась. Справжній жах чекав її попереду.

Чи насправді Бодьо дослужився до генерала, в його рідному селі ніхто достеменно не знає. Але всі йому приписують це звання. Старші пам’ятають тепер поважного чоловіка ще юнаком, коли він подався в Росію, де вступив до військового училища. Приїхав додому, коли на погонах виблискували офіцерські зірочки. Мама, яка виховувала його одна, тільки витирала сльозу: вибився син в люди…

Валя вже декілька років не була на бабусиній могилі – вийшла заміж за кордон і тепер не часто приїздить у рідні краї. Тому, вирвавшись у село свого дитинства, їй хотілося побачити і бабусину подругу Мілю, до якої не раз ходили в гості. Зібравши старенькій гостинців і прихвативши мікрохвильову пічку в подарунок, сіла у свою автівку [...]

Зализував я рани недовго, бо на другому курсі несподівано для себе помітив свою однокурсницю Айгуль. Наполовину казашка, наполовину татарка – красуня, очей не відвести. Ми цілий рік один до одного дуже уважно придивлялися, аж поки Айгуль не повідомила, що хоче познайомити мене зі своїми батьками, але спочатку я маю з нею одружитися. Звісно ж, сказав «Так!» і порадував новиною батьків. Мама трохи заточилася, тато зблід. Вони ненав’язливо попередили, що не обов’язково одружуватися з кожною жінкою, з якою спиш, але справа моя – і благословили на другий шлюб. Весілля було веселе, інтернаціональне. Родичі Айгуль подарували нам п’ять молодих бичків.

"Не рий комусь ями, бо сам у неї можеш впасти", - кажуть люди. Феодосія цю народну мудрість ігнорувала. Понад усе вона любила себе, вважаючи, що світ створений лише для задоволення її потреб та втіх. І навіть єдиний її син Ростик був для цієї жінки такою собі іграшкою, щоб звеселяти й розважати у сумні хвилини жіночої самоти.