Страшні монстрики в дитячому животику

Малюнки Богданчика навіть у лікарні були райдужними

“Моєму Богданчику тоді було чотири роки. Майже не хворів, мав хороший апетит, і тут: “Животик болить...” Жалівся все частіше і частіше. Лікарі сказали, що це дає про себе знати підшлункова, і взялися її лікувати. Здається, нічого надзвичайного, а я спокою не мала, очі завжди були на мокрому місці. Далі – гірше. Животик у малого виріс майже вдвічі, став твердим. Чергова лікарка, до якої прийшла на прийом, якраз повчала студентів: “Бачите, у цієї дитини здуття” і прописала “Еспумізан”. А животик все збільшувався і збільшувався. Я ходила з кабінету в кабінет, і нарешті один хірург сказав: “Біда у вас, жіночко.” І почав тицяти пальцем у знімок: “Оце пухлина, оце метастази – ваш син жити не буде”. Я вжахнулася. Не повірила. Бо ж нещодавно була у приватників на УЗД і там сказали, що у дитини просто глисти! Попросила направлення у Київ. А там всі мої рожеві мрії про паразитів і лікарську помилку розсіялися, як вранішній туман. Інститут раку асоціювався з госпіталем для солдатів Афганістану. Тільки з поля бою тут верталися діти: з ампутованими від саркоми руками, ногами, з білими безкровними губами, усі, як один, почорнілі від страждань. Мій син теж помирав... За той тиждень, що ми тут пробули, чекаючи точного діагнозу, я жодної години не спала. Богданчику ставало гірше, він вже не міг ходити і говорити, а його животик, наповнюючись рідиною, нагадував той, який мають жінки на дев’ятому місяці вагітності. Не скажу, що всі медики безчуттєві чурбани, але як же діставало їхнє: “А у вас ще є діти?” Ніби мені стало б легше від думки про п’ятьох інших, які чекають вдома. А те, що помирає шостий – то нічого страшного. Я приготувалася, відіслала додому чоловіка і маму, ковтала заспокійливе... “Оля! Есть диагноз! У него лимфома Беркитта, четвертая стадия. Бегом в “ОХМАТДЕТ”!”– лікуюча ще у коридорі почала кричати, розмахуючи довгоочікуваним папірцем. Пам’ятаю, як я бігла з Богданом на руках, а якась медсестра доганяла, аби накинути куртку. Чому лікар тоді не викликала “швидку”, хоч вбийте, не знаю. Я везла свою вмираючу дитину у таксі! Ще пам’ятаю білі двері реанімації, які зачиняються... Далі провал.

«Наші вороги – бактерії і мікроби»

Лікарі витягнули мого сина з того світу, і ми потрапили в інший. У відділенні онкогематології, де лікують рак крові, нас, матерів, муштрували, як спецназ. У палату треба було купити шафу для ліків, собі розкладачку і мікрохвильову піч, у якій “обжарювали” не тільки їжу, а й іграшки, одяг, посуд. Одномісна палата мала бути стерильною. У неї не можна було заходити, попередньо не переодягнувшись. Найстрашнішим ворогом для нас стали бактерії і мікроби. Все, до чого я торкалася, доводилося відразу ж обробляти спеціальним розчином. Щоденно мити ним дитину. І ми ладні були вбити ту мамочку, у якої вискакував герпес! Ледь не щодня нас викликали “на килим” до заввідділення і промивали мізки: це ми винні, що у наших дітей рак, а тому їхнє життя лише в наших руках.
Усі новоприбулі матері ридають кілька днів поспіль. Плакала я, плакали після мене. А потім звикли. Оскільки нас не посвячували в перебіг хвороби, ми самі навчилися читати розгорнуті аналізи крові. Як чхнути – так багато і легко там робляться спинномозкові пункції. Головне – пережити перший блок “хімії”. Діти, які переносили його важко, були приречені... Богданчик впорався з шістьма блоками! Але кожне капання, яке триває п’ять днів – це вирвані роки! На тумбочці я розкладала реанімаційний набір, кисневу маску, спеціальні затискачі, уколи, і лише від мене залежало, наскільки швидко я відреагую, якщо у сина під час “хімії” зупиниться серце. Спочатку страшно, а потім навіть руки не тремтіли. За п’ять місяців лікування Богдан лише п’ять разів вийшов з палати на прогулянку! Адже весь час лежав під крапельницями і навіть мав пролежень. А одного разу ледве не помер. Він постійно мав під’єднані катетери на грудях. І якось молоденька медсестра, взявши кров на аналізи, закрутила один із них з такою силою, що він тріснув. Вночі мене щось аж підкинуло. Похопившись, кинулася до сина, а він плаває в крові. Лікар примчала моментально, був страшний скандал, адже померти в онковідділенні від халатності – недопустимо!
Всі мами вірили: якщо дитинка швидко лисіє, значить, вона вилікується. Якби ви знали, як це підтримувало нас! Гладили гладенькі лисі голівки наших діток і раділи! Телевізор, ноутбук і конструктори були життєво важливі – це єдине, що могло відволікти дітей, підняти дух. Жодній, нехай навіть 15-річній, там не скажуть, що хвороба смертельна. Для маленьких рак – це монстрики у животику, яких треба вбити. Для старших – інфекція, яка чудово лікується. Головне, щоб сама дитина не втратила віру в одужання. У нас був випадок, коли хлопчик-підліток опустив руки. І вмер, незважаючи на втішні аналізи. Сказав, що втомився боротися...

Препарат від раку коштує, як машина

Я б ніколи не вилікувала свого сина без допомоги. Не знати, чи покрила б всі витрати продана трикімнатна квартира, якби щось не виділяла держава. Лікування дуже дороге, наприклад, десять протигрибкових флаконів коштує 10000 гривень, по 200-300 гривень йшло щодня на аналізи і так далі. Про вартість того, що нам призначали безкоштовно, боюся навіть думати. Колись чула, як лікар казав одній жінці: “Вы знаете, что вашему сыну мы начали капать препарат, который стоит, как моя машина?..” Що не візьми – від тисячі гривень і вище. Мені пощастило: лімфома Беркітта лікується добре і доволі дешево. Я витратила приблизно 50 тисяч гривень. Не довелося навіть продавати житло. Збирали зі світу по нитці. У нас дуже багато добрих людей. Волонтери, які співпрацюють з лікарнею, самі дають інформацію про всіх новоприбулих дітей на спе-ціальні благодійні сайти. Певно що, допомагали батьки, друзі, колеги. А якось мене викликала у фойє якась жінка і дала пачку доларів. Я розгубилася, почала відмовлятися. Де там: “Візьміть, тут всього 1000 доларів, я зароблю ще”. Я цілий день проплакала над тими грошима, настільки вразила мене доброта. Потім лише дізналася, що ця київська бізнес-леді після кожної успішної угоди приходить в онколікарню і віддає частину грошей хворим діткам.
А як ми донорів шукали! Якщо знаходили – молилися на них і берегли, як зіницю ока! Це ж не ті, що “піду кров здам, бо на пляшку не вистачає”. Нашим дітям потрібна була кров тільки молодих чоловіків, некурящих і непитущих, які не мали хірургічних втручань і татуювань. Богдану зробили 25 вливань донорської крові. А якби у нього вона була рідкісна і ми б не знайшли донорів? Я бачила, як мучилися інші мами, як вони платили тисячі за кров і плазму, продавали будинки. І як гірко ставало на душі, коли дзвонив якийсь чоловік і говорив: “Я згоден бути донором, якщо ви мені добре заплатите”.
З вісьмома мамочками, з якими ми здружилися у лікарні, спілкуємося і досі. Минуло два роки, всі наші діти живі-здорові. Лейкозникам треба подолати п’ятилітній рубіж після виписки, а нам з Богданчиком всього рік. Ми його вже подолали. Але спокійного зітхання не буде ніколи...”
Записала Мирослава КОСЬМІНА

• Нравится
•