Чиновників «заковував» у дерево і відверто з них насміхався
Остапа Пасіки вже десять років як немає на землі. Його серце перестало битися в Теребовлі Тернопільської області, хоч мешкав він у Києві. Приїхав на малу батьківщину, готував виставку своїх робіт – і не встиг побачити її. Але, як і заповідав, поховали його в рідному селі Кровинки. А виставка дереворитів талановитого художника-різьбяра ось вже десять літ є родзинкою Теребовлянського історико-краєзнавчого музею. В задумі переглядають його роботи жителі Заходу і Сходу України, і навіть іноземці.
Доля трьохсот робіт невідома
Остап Пасіка за фахом був журналістом. Працював у Теребовлянській газеті. Однак у 1960-х роках переїхав до Києва.
– Там навіть очолював товариство охорони пам’яток історії та культури Київської області, – розповідає Ігор Зінчишин, директор Теребовлянського історико-краєзнавчого музею. – Остап був сильною талановитою особистістю. Часто відвідував Тернопілля, ми з ним дружили. Я дивувався його роботам-дереворитам, смисл яких був саме у вдалих підписах. Загалом же дереворити належать до найдавніших різновидів гравюри на дереві. Це дуже клопітка праця, як фізично, так і розумово. Адже треба створити образ, влучно придумати підпис, знайти потрібний матеріал. А для цього треба мати щиру душу і чутливе серце.
У колекції Остапа Пасіки, як стверджує його друг Ігор Ілліч, понад триста робіт. У теребовлянському музеї виставлено двадцять. Яка доля решти – ніхто не знає. Адже ні дітей, ні учнів у Остапа Пасіки не було. Робіт він не продавав. Відійшла у вічність і його дружина, тому з’ясувати долю решти творів, схоже, вже нема і в кого. Але навіть ті, що зберігаються в Теребовлі, не лишають байдужим жодного відвідувача музею.
– Над цими роботами потрібно задумуватися. Підписи є настільки цікавими, влучними, що хто б до нас не завітав, щиро дякують за побачене, – каже директор музею й починає екскурсію. – От робота “Ой, нене рідна, чому ти бідна? Бо всім зобов’язана, ще й до того зв’язана”... І це він створив у 70-ті роки! Інша – “Бур’яни спустошення на могилі великих сподівань”... Це бур’ян, верхівка якого зрізана. Але він пускає паростки, які ростуть і донині. Скільки таких бур’янів у чиновницьких кабінетах? Далі – “Краплина з ознакою людського падіння”. Зображена крапля, з якої висувається дужа рука, що переважає над законом, тобто тут висміюється телефонне право.
“Довга, довга дорога мого народу”. Так, Україна несе свій важкий хрест, тягне цю ношу, але живе... “Повернення в село Марлена Мурло: Простіть, батько, простіть мати, що став рідне забувати”... – а це вже про тих синів, котрі, вирвавшись із батьківського гнізда, не тільки мову свою забули, але й звичаї. Скільки таких мурлів по світі? “Хоч я ще не людина, але вже не манкурт” – робота розповідає про раба, який, не маючи сили боротися зі своїм господарем, забув своє історичне минуле і хоче бути схожим на хазяїна.
Кобзу викинули на сміття
Вражає робота “Спасибі за наше щасливе життя: багатомільйонний загін чиновників – ссуть собі, ссуть, сучі сини...” Тут Україна зображена у вигляді великої корови, біля дійок якої присмокталося стільки дармоїдів... Висміюванню чиновницької раті Остап Пасіка присвятив не один твір. “Чинушна пиха несе багато лиха, або дефіцит гідності: собирались малоросы у сплоченному кружку, обсуждали все вопросы на росийском языку”. Хто в цих рядках не побачить колишнє бюро УРСР, на засіданнях якого всі розмовляли російською мовою. Хоча зараз хіба такого нема серед наших народних депутатів?
Улюблена робота Остапа Пасіки – “Мого батька вже нема, розкажи, болюча доле, чому навіть рідне поле було йому, як тюрма”. Він майстерно передав образ Адама Пасіки – батька, якого дуже любив.
– Митець створив дуже багато історичних образів, – продовжує Ігор Зінчишин. – Наприклад, Василь Ярошенко (1899-1952рр.), який змалку втратив зір, але знав більше двадцяти мов, був українським казкарем-філософом, оповідачем-класиком, що став поводирем зрячих. Маркіян Шашкевич, Іван Франко, Володимир Івасюк... А ось Ілько Оберишин –надрайонний провідник ОУН-УПА на Тернопільщині, Петро Василенко – поет, що став також під прапор ОУН-УПА, редагував журнал “Лісовик” і загинув у 1946 році. А дереворит про Тараса Шевченка Остап зробив із старої кобзи, яку знайшов... на смітнику біля Київського державного університету. Тобто він бачив навіть, здавалося б, у непотрібних речах образ, символ чогось.
Ігор Ілліч каже, що якби його воля, то всю цю виставку завіз би у Верховну Раду України і показав би слугам народу, які частенько про цей народ і забувають. Живуть собі в своїй країні, а народ – у зовсім іншій, значно біднішій...
Марія ДУБУК,
Тернопільська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
