Ангел-охоронець не допустив біди
Підпис відсутній
Так вже повелося в родині старого Панасенка, що більшість чоловіків називали Василями. От і минулого року на моїй вулиці зчинилася сварка, бо донька Сашка, якій Бог послав довгоочікуване дитя, ніяк не могла змиритися, що сина потрібно назвати... Василем. Так постановив дід. А до його слова прислухаються. Хоча Оксанка дуже хотіла малюка назвати Андрійком... Та перемогла дідова мудрість. Тепер молода мама так звикла до цього імені, що про суперечку й не згадує. Навпаки – каже, що ангел, який дається людині при хрещенні, береже її. А Василько росте таким богатирем, що Панасенки й нарадуватися не можуть.
В Оксани довгих вісім років не було діток. То говорили, що вона бездітна, то, завагіт-нівши, мала викидень. Вона не могла з цим змиритися, геть розкисла, хоч її й підтримувала сім’я. А чоловік якось сказав: “Хіба ми одні такі? Не буде, то не буде. Головне, що я тебе люблю”... Лишень старий Василь вірив, що дочекається правнука. Так і сталося.
...Чергова Оксанина вагітність пройшла спокійно. Вона й сама не вірила, що все так добре. Тим більше, лікарі сказали, що дитина народиться в Різдвяні свята.
– А воно, диви, таки дотягнуло до Старого Нового року. О, то мені подаруночок, бо я найбільше вірив в це життя. Буде хлопчик Василем, – сказав дід Василь, хоч бачив, що його син Сашко скривився. Не побачив радості і в очах онука – Оксаниного чоловіка. – Не кривіться – буде так, як кажу я...
Коли Оксану привезли додому, вся сім’я зійшлася подивитись на дитину.
– Буде Андрійком, – мовила Оксана.
– Та ти що, з глузду з’їхала? Чи мало ще пережила? Народився на свято Василія Великого – буде Василем. Він сам собі ім’я обрав. А який в нього ангел-охоронець?.. Буде такий, як в мене... Нікому не розповідав, хочете, повідаю, як він мене спас своїм крилом?
– Як то крилом?
– А справжнісіньким. Лелечим...
Бусол зупинив мотоцикл, з якого злетіло колесо
Коли Василь гнав клятих фріців, коли кулі свистіли над головою, він пообіцяв собі, що як повернеться додому, до своєї Ганни, то обов’язково буде ходити в церкву і все життя дякуватиме Богу за спасіння. То не біда, що храм за десять кілометрів. Можна коником. А можна й пішки, бо що то для молодих ніг той шлях? Он скільки за війну кілометрів на своїх двох намотав. Мозолі на ногах зав-більшки зі сливи. А хіба відчуває, коли село за селом визволяють. Це ж радість яка! Затертий до дірок, запилений молитвослов, такі-сякі пожитки у солдатському рюкзачку – ото все, з чим повернувся Василь додому. Але був такий радий, що все скінчилося. І хоч хату німці спалили, хоч сім’я в клуні жила, але головне, що всі були живі. Перше, куди він пішов після повернення з фронту – в церкву. Йшли-котилися роки, але дорогу він туди не забув. Мав роботу, збудував невеличкий дім, навіть мотоцикла собі нажив. І вже їздив ним до храму.
– Коли я пішки йшов, то прокидався завчасу, бо знав, що дорога в сусіднє село далека. І до служби треба встигнути. А коли мотоцикла нажив, то й розслабився... Бувало, наробишся в суботу, а в неділю довше поспати хочеться. То вже летиш на тому драндулеті, як навіжений, – розпочав свою розповідь дід Василь, коли сім’я ще не за-кінчила дискусію з приводу імені новонародженого. – І того червневого дня так було. До початку служби залишалося хвилин з двадцять. О, не гоже, щоб дзвін церковний в дорозі застав. Я натиснув на газ. Мій за-лізний коник помчав швидше. Напередодні пройшов дощ. Дорогу розвезло. Легкий туман кидав в очі свої сиві пасма. А я все газував. Аж тут де не візьмись – лелека. І прямо мені під переднє колесо. Я стишив хід. Він десь зник – і я знову поїхав швидше. Та де там... Бусол знову тут як тут. Я знову пригальмував. Аж рознервувався, що він крутиться перед мотоциклом, мені заважає, бо вже знав, що запізнюсь. А лелека й далі ніби знущався з мене. Повторилося теж саме і втретє. Лелека з’являвся ніби нізвідки. І все летів мені під переднє колесо. А третій раз так пролетів ще й над головою, що мені здалося, що він зачепив мене своїм крилом... Я знову пригальмував. І тут... з мотоцикла злетіло переднє колесо... Я зрозумів, що це був мені знак. Я пошукав очима лелеку. Його не було, хоч як я не намагався його розгледіти в тумані. І тоді я подумав, що то мій ангел-охоронець врятував мене від дорожньої пригоди. Він підставив лелече крило, яке не дозволило мені розвинути велику швидкість і яке мене захистило. Я відремонтував мотоцикл, поїхав далі. Але лелеки більше не було...
Дід Василь встиг на літургію і в храмі подякував Богу за спасіння.
Після цієї розповіді вже ніхто й не намагався запропонувати іншого імені малюкові. Оксана погладила свою крихітку по голівці і мовила: “Хай буде Василько. Васильок”...
* * *
Отак на нашій вулиці з’явився ще один Василь. Це у Панасенків наймолодший. І хто зна, чи останній. Адже у Василя-старшого аж десятеро внуків. І невідомо кого в сповитку принесе знову їм лелека. А тим більше на яке свято і в який день. Головне, що в цій родині прислухаються до мудрого слова діда Василя. А він – великий авторитет. І не тільки на нашій вулиці. А й у селі...
Людмила РУДЧЕНКО,
Рівненська область
| Comments: |
