Різдвяна свічка зігріла й змінила долю,

Підпис відсутній

Галина з Петром побралися з великої любові. Знайомі були з дитинства, бо виросли на одній вулиці. Ходили в один клас, сиділи за однією партою. Правда, згодом доля їх розвела, бо навчальні заклади, куди вступили після закінчення школи, були у різних містах. Та це не завадило молодим листуватися, їздити один до одного у гості. Петра після закінчення вузу направили у невеличке містечко інженером на завод. Коли вони з Галиною одружилися, то і її забрав сюди. Вона працювала вихователем у дитсадку. За кілька років молода сім’я отримала квартиру, народився Андрійко. Здавалося б, тільки жити! Та де там! Два рази Петро втрачав свідомість. Списував це на перевтому, а Галині після цього було так неспокійно на душі...
Вмовила пройти обстеження. Діагностували невиліковну хворобу. Разом з Петром в’янула й Галина. Хоч і казали їй на роботі, щоб не побивалася, бо на руках син, але жінці здавалося, що життя її покидає, бо разом з Петром, який уже був схожим на живу мумію, вона також незабаром розпрощається з білим світом. Хіба винесе розлуку з коханим?
Вперше у житті вона напилася до безтями, коли люди розійшлися з похорону. Андрійка забрала її подруга. А от Галина... Наступного дня прокинулася на кухні під столом. Довго не могла второпати, що сталося. А потім до її затуманеної голови дійшла реальність. І вона знову перехилила чарку...
За рік її звільнили з дитсадка: хто ж триматиме виховательку, у якої ноги заплітаються, коли на Новий рік з малятами водить хороводи, та ще й перегаром від неї несе. Прокинувшись безробітною, Галина задумалася, що у неї на руках син. Хоч і отримувала на нього пенсію по втраті годувальника, але вона йшла в основному на випивку. Коли вкотре малий Андрійко, прибираючи квартиру від пляшок-банок, зробив мамі зауваження, щоб не пила, вона у злобі йому сказала: “Ото так: щоб даремно не патякав, будеш заробляти. У вихідні. Під церквою. Щоб без тридцятки додому не повертався! Інакше викину тебе, як щеня...” Малий, який дуже любив маму, тільки й мовив: “Добре...” Тим більше, що вона дозволила за біленькі копійки купувати щось для себе, а жовті приносити їй.

Недитячі думки малого вплинули на його майбутнє

...Стаж жебрака в Андрійка уже був два роки. Щонеділі він одягався в старенький одяг і йшов під церкву. І хотілося поніжитися в ліжечку, спати, спати, але... Мама штурхала його в бік і казала: “Вставай, вставай, на заробітки...” Він мовчки одягався, як господар оглядав кухню і промовляв: “Знову з дядьками засідала?” “Давай, іди вже...” – виштовхувала його за двері матуся.
...“Мороз. Напевне, за двадцять. Ото вже намерзнуся. Он як за щоки хапає. Але то й на краще. Може, менше прохачів буде. Той дядько, у якого щось із ногою, точно не прийде. І те плаксиве дівча не наважиться із села приїхати. То і мені не доведеться довго стояти. Добрі тьоті наскидають тих тридцять гривень – і додому! Дорогою ще прикуплю цукерок. Того разу я їх не купував, бо захотілося булочку. А яка іграшка у мене... Цілих два місяці на неї збирав...” – його думки перервав церковний дзвін. Вже й дійшов. Став на звичному місці. І простягнув маленькі долоні до людей, які поспішали у храм. Хтось кидав десять, хтось п’ятдесят копійок, хтось жменю біленьких. Андрійко в праву кишеню куртки клав жовті, а в ліву – білі. Очі світилися ра-дістю, коли якийсь дядько розщедрювався на паперову гривню. Були й такі, хто відвертався від малого. Він не ображався, адже знав – не всі мають гроші. А ото підслухав, коли якась бабуся казала, що вона пожертву на храм зменшила, бо ціни зросли. І назвала це кризою. “Криза, то криза – всім нелегко”, – подумав. Та ті роздуми вже почав переривати морозець. Спочатку залоскотав на пальчиках рук. Не допомогло й хукання. Крім того, і вії вже вкрилися інеєм. А ноги... Під великий палець на правій ніби хтось тисячу голок всадив. Там у черевикові велика дірка. Мама хоч і обіцяла, що за наступну пенсію купить нові, але вже два місяці відтоді минуло. Різдво сьогодні, а черевиків так і не дочекався. Та Андрійко ладен терпіти, бо хто у нього, окрім мами, є? Тільки вона й залишилась. А мороз, може, мине. Та, схоже, не цього дня.
І Андрійко вирішив забігти до церкви. Там багато людей, там тепло, там свічки. Ну, не вистачає ще п’яти гривень – допросить після служби в церкві.
...У храмі пахло ладаном, потріскували свічки, співав церковний хор. Те тепло, яке огорнуло хлопчика, залоскотало в його серці, зігріло душу. Але ноги, руки... Вони так ще-міли, що Андрійко почав протискатися, розштовхуючи людей, до підсвічника, на якому палали свічі. Їхні язички манили малого, а він нічого не бачив, окрім того вогню. Не слухав, що тьоті кажуть йому не штовхатися, стати і послухати. Він йшов, йшов... І от він той вогонь. Він простягнув руки, в яких ще міцно тримав копійки, і вони висипалися на підлогу... Дзенькнули об чашу зі згорілими свічками. Андрійкові так шкода стало тих втрачених грошей, які так важко йому дісталися на морозі. Він кинувся їх збирати, але бабуся, яка стежила за тим, як горять свічки, шепнула: “Потім удвох позбираємо. А зараз послухай, що батюшка каже. Бач, там іконка “Різдво Христове”, йди поцілуй”. Андрійко підійшов і побачив, що на ній зображено, як у яслах на сіні лежить Дитя. Над ним – його Мама. І він згадав свою. Ну, от чому сьогодні вона не з ним? Не тут? Чому старенька бабуся вчить, як поводитися у церкві, а мама вирядила його тільки до порога церкви? Велика холодна сльоза впала на ікону. А чиясь тепла рука торкнулася його щоки. Бабуся обняла його і повела до підсвічника. Дивлячись, як потріскують свічки, Андрійко давав собі багато дорослих запитань. І ніяк не міг знайти відповіді. Але вже тоді, дивлячись на Різдвяний вогонь, він вирішив, що коли виросте і в нього буде своя сім’я, синочок чи донечка, він не виганятиме їх з дому по милостиню. Він знає, що мама не витримала розлуки з татом. Але ж вона сама казала – він на небі, живий. То чому ж мама п’є, змушує його так заробляти? Від тих думок повернула його бабуся, що стояла поруч у церкві: “Дитинко, служба вже закінчилася, давай-но зберемо твої копійочки”. До тридцяти гривень не вистачало п’яти. І малому стало страшно. Він розповів жінці про свої клопоти, мамине “завдання”, і знову сльози наповнили його великі голубі очі. Старенька усміхнулася і витягла з кишені п’ять гривень. Дала й на цукерки. А потім покликала ще одну жінку, щось їй шепнула, і та витягла з торбини справжні-сінький подарунок, де було написано: “Веселих свят!”

* * *

...Як часто Андрій згадує той Різдвяний день, хоч минуло 20 літ. Він давно вже закінчив вуз, має гарну роботу, достатньо заробляє, щоб утримувати свою сім’ю. У нього любляча дружина, син і донечка. Вже нема його мами – хоч як він не намагався її врятувати, але вона померла, коли син був на останньому курсі університету. Андрій з дітьми та дружиною часто приходять у цей храм, під яким стоять прохачі. Але він завжди кладе у простягнуті руки гроші. Особливо – у дитячі. І в храмі стає неподалік того підсвічника, де Різдвяний вогонь розтопив його змерзле серце і де він зустрів таку добру людину, бабу Віру, з якою він дружить всі ці роки, хоч їй вже минуло вісімдесят...
Людмила РУДЧУК,
Рівненська область

• Нравится
•