Як мільйонер Форд поліщука з Новим роком вітав

Відомий американський автомобільний магнат Генрі Форд мільйонні статки нажив не так, як більшість теперішніх “нових українців” – рекетом або “прихватизаціями”, а наполегливою працею. Сам виходець із простої сім’ї ірландських емігрантів, засновник могутньої автомобільної імперії не цурався тих, хто гнув спину у цехах його заводів.Кочегарив в одному з цехів автозаводу
Цю історію розповів мені мешканець Любешова Феодосій Зімич, у минулому відомий в районі будівельник, а нині голова ветеранської організації. Його дід по батьку Леонтій Єлисейович подався 1913 року на заробітки до Америки. У пошуках кращої роботи двадцятип’ятирічний поліщук побачив чимало американських міст і містечок, а 1917 року приїхав у місто Детройт і влаштувався кочегаром в одному з цехів автозаводу Форда. За кілька років до того Генрі Форд успішно впровадив  на своїх підприємствах конвеєрну систему, що вагомо підвищило продуктивність праці, а заодно і принесло   суттєве збільшення зарплати робітників. Утім, потрапити  на конвеєр для некваліфікованого “остарбайтера” було практично нездійсненою мрією. Але й “посада” кочегара на відомому підприємстві – це вже було щось.
На відміну від радянських котелень, які чомусь будували на відстані від опалювальних приміщень, “фордівська” була відділена від цеху лише стіною, тож Леонтій, прочиняючи двері, міг добре бачити, що діється на конвеєрі.
Сам Хазяїн підкинув вугілля у піч
 Чергова зміна випала Леонтію якраз напередодні нового 1918 року. Того ж разу по обіді у цеху почалося незвичне пожвавлення. Заінтригований кочегар визирнув з дверей і побачив невисокого худорлявого чоловіка років п’ятдесяти, одягненого нічим не ліпше від типового комівояжера чи дрібного клерка, які сотнями вешталися вулицями Детройта. Але по тому, як перед незнайомцем запопадливо крутилися начальник цеху та ще кілька чинів з адміністрації, було ясно, що він неабияке цабе. Та не встиг Леонтій і подумати як слід, хто б це міг бути, коли раптом уся делегація вирушила прямо… до нього в котельню.
Кочегар швидким поглядом окинув, чи все гаразд на робочому місці. Ніби все, але серце затріпотіло від хвилювання.
– Ну, як працюється? – зайшовши до котельні, запитав худорлявий після привітання.
– О’кей! – відповів Леонтій.
– А мені можна спробувати? – кивнув на лопату.
– Спробуйте, – простодушно відповів кочегар і відчинив топку. Худорлявий кинув кілька лопат вугілля, випростав спину.
– Важко! – мовив, віддаючи знаряддя праці. А потім ще запитав, чи нема у кочегара якихось побажань.
– Хотів би у дві зміни попрацювати, але не дозволяють, – сказав  поліщук.
– О, ні,  – посуворішало  обличчя худорлявого. – За зміну ви втомитеся, не простежите, як належить, за датчиками котла, і може статися біда! Худорлявий ледве не цілу лекцію з техніки безпеки прочитав збентеженому такою увагою кочегару, а насамкінець привітав з наступаючим Новим роком і рушив собі далі. Коли він пішов з цеху, Леонтій дізнався у знайомого робітника, що то був сам Хазяїн – Генрі Форд…
І досі бережуть дідові долари 1922 року
У 1920-х Леонтій Зімич повернувся в Україну, на свій поліський хутір. Замість Російської, правда, застав там уже іншу державу, щойно утворену “Річ Посполиту”, себто Польщу. Але гроші, зароблені у Форда, польська влада дозволила реалізувати: побудував добротну хату, одружився, дітей народив, онуків діждався…
– А Вам, – цікавлюся у Феодосія Матвійовича, – якусь американську пам’ятку дід лишив?
– Аякже! Його пальто я перешив під свій розмір, і парубкував у ньому. Ну, а двадцять доларів 1922 року випуску, які подарував мені дідуньо перед смертю, бережу й досі.
Микола ШМИГІН,
Волинська область

• Нравится
•