Руда фурія
Підпис відсутній
– По закінченню педінституту влаштувався я вчителем вечірньої школи при хімкомбінаті в одному з обласних міст, – якось за чаркою “прорвало” його на сповідь. – Школа була особлива: в усіх класах навчалися практично одні дівчата. Мені, молодому парубку, який потрапив у дівоче царство, не просто було триматися. Але нічого, звик, і незабаром бісики, які пускали своїми невинними оченятами учениці, вже анітрохи не бентежили. Та ось через рік у десятому класі з’явилася дівчина Галя, перед чарами якої встояти не зміг, і закохався по самі вуха.
Галя відповіла взаємністю. Ми зустрічалися більше року, аж доки вирішили одружитися. Могли б і раніше, та стримували побутові умови: обоє були бездомними. А тут мене несподівано запросили на роботу у райком комсомолу, пообіцяли дати квартиру, якщо створю сім’ю. Тижнів через два після призначення інструктором викликав мене завкадрами.
– Отже, ви збираєтесь одружуватися, – мовив несподівано він. – Але вибір супутниці для чоловіка вашого становища також має велике значення.
У мене тенькнуло в грудях, коли вловив цю фразу.
– Ви добре знаєте дівчину, з якою хочете одружитися?
– Добре.
– А хто її батько?
– Причому тут він?
– А при тому, що відбуває покарання за бандитизм. Він – запеклий бандерівець, на його руках кров невинних людей. Я, наприклад, не уявляю, що може бути спільного між бандерівцем і працівником райкому комсомолу, кандидатом у члени КПРС. А ви уявляєте?
Відповісти було нічим.
– Здається, ви мене зрозуміли. Вирішення ваших житлових проблем та подальша кар’єра залежать від вашого вольового рішення.
Отже, я мусив зробити вибір: кар’єра чи кохання, тобто матеріальне чи духовне. Але ніякі посади чи інші блага не змогли б замінити мою Галю. Хіба вона винна, що має такого батька? Вона взагалі не знає, що він живий, бо мати сказала їй, ніби загинув на фронті. Але ж квартира, яка була на відстані простягнутої руки! Шкода втрачати такий шанс. Невже не можна обкрутити партійних цензорів довкола пальця і зробити так, щоб і житло отримати, і кохану не втратити?! Можна! Звідкись раптом виникла авантюрна, але цілком реальна ідея. Та чи погодиться Галя на таке?
Важким був наш діалог, але все ж дівчина дала згоду. Згідно з планом, який виробила моя збуджена уява, наступного дня я забрав із загсу нашу з Галею заяву, а через кілька днів заніс туди іншу – з іншою дівчиною, яка погодилася на фіктивний шлюб. Як зумів так швидко знайти “підставу”? У гуртожитку з Галею мешкала така ж бідова дівчина, та ще й негарна: руда, у ластовинні, прищава на обличчі. Галя розпо-віла їй свою біду, і та виручила. “Хоч у такий спосіб побуваю у загсі, – сумно пожартувала. – Бо хто мене візьме заміж?”
Анонімка вигнала з хати кохану
Незабаром я отримав квартиру, і Галя стала зі мною жити під іменем незугарної своєї товаришки. Одного вечора, десь через місяць, у двері подзвонили. На порозі з валізою в руках стояла моя руда “дружина”.
– Мене вигнали з гуртожитку! – сказала, і заплакала.
У комбінаті дізналися, що її “чоловікові” дали квартиру, і наказали звільнити місце.
– У нас же дві кімнати. Нехай поживе в одній, доки знайде якийсь куток, – запропонувала Галя.
Так руда стала мешкати з нами. Минав час, а вона все не могла знайти собі іншого пристанища. І от якось прийшов дільничний інспектор міліції. Обидві “дружини” були якраз дома.
– Тут живе без прописки невідома особа! Прошу показати документи!
Руда кинулась у свою кімнату і винесла паспорта.
– А ваш, громадянко? – зиркнув на Галю.
– Я… я… загубила, – ледве вимовила.
– Зрозуміло, – єхидно посміхнувся міліціонер. – Через три доби ви повинні або прописатися у місті, або виселитися з цього помешкання.
Аби не наражатися на зайві неприємності, Галя вибралася з дому і з місяць не приходила туди. Ми зустрічалися, як і раніше, наче бездомні закохані.
– А та й досі живе з тобою? – якось дорікнула. – Чому не вибирається?
– Не силою ж її викидати?
– То тобі її вже більше шкода, ніж мене?
– Чому ти так? Як можна порівнювати її з тобою?!
– Бо мене прогнав з хати, й оком не моргнув, – важко було зрозуміти, чи жартує Галя, чи серйозно каже.
Тоді цю тему вдалося зам’яти, та я зрозумів, що від ревнощів єдиний порятунок – прогнати квартирантку.
– Я нікуди звідси не піду, – ошелешила руда заявою, коли сказав, щоб виселялася. – Бо я тут прописана, і це мій дім!
– Що?! Та я тебе викину, як паршивого собаку!
– Тільки спробуй – піду в райком і усе розповім.
Вона сказала це спокійно, але злі очі, негарне, рябе обличчя, яке стало ще потворнішим, свідчили, що у нас під боком завелася справжня фурія. Уже пізніше я дізнався, що й анонімка та, про “непрописану особу”, – також її рук справа.
Ради не було ніякої. Сказати ж Галі про вибрик квартирантки не наважувався: вона цього не витримає. Якось, аби розрядити напругу я зайшов після служби до закусочної і випив горілки. Полегшало. Став робити це щовечора. З’явилися приятелі, і я вже не поспішав до Галі на побачення.
Якось прийшов дому п’яний, мов чіп. Не роздягаючись, гепнувся на ліжко і заснув. Вранці прокинувся голий у ліжку… рудої, а поруч – вона, задоволена, мов дитина цукеркою.
– Чому я тут? – простогнав хриплим від перепою голосом.
– Приперся вночі п’яний і зґвалтував мене, кнуряко! – мовила руда фурія безбарвним тоном. – Але я не гніваюся: ти все ж таки мій чоловік.
– Брешеш! Не міг я нічого зробити у такому стані!
– У райкомі це розкажеш, – зареготала. – Може, повірять.
Мені так хотілося зацідити у ту рябу пику, але стримався: їй вистачить розуму побігти із синцем у райком. А там і так уже згущувалися хмари, бо стало відомо про мої п’яні походеньки.
«Прощай!» – і більше ні слова
Мені вліпили сувору догану і попередили: якщо не покину пиячити, вилечу з роботи. Але не партійне стягнення мене налякало – боявся чергової витівки рудої фурії. Тож узяв себе в руки й зав’язав із пиятикою. Потроху відновлювалися наші подружні стосунки з Галею. А незабаром знову стали такими, як були до мого зриву.
Усвідомивши, що квартирантки з нашого помешкання не вижити (про її заяву Галя дізналася від мене, ще коли я пиячив), плюнули на те злощасне житло і найняли кутка. Не мусили вже боятися ні дільничного, ні чорта, ні диявола, ні рудої фурії. Але та дізналася, що ми звили своє гніздечко, і, підкарауливши одного ранку мене біля райкому, стала шантажувати: мовляв, якщо не повернуся додому, то тут-таки піде у райком і все розповість. Я засміявся їй у вічі і послав далеко-далеко.
– Я вагітна від тебе, – заверещала, хапаючи за рукава.
Відштовхнув і пішов. Але й досі пам’ятаю те страшне від злості та відчаю обличчя – обличчя вампірихи, яка з моєю кров’ю заповзялася виссати і моє щастя.
Руда тоді в райком не пішла, але натомість написала анонімку… Галі, що буцімто я таємно з нею зустрічаюся.
– Так, ходить до мене, – зловтішно відповіла, коли Галя прийшла з’ясувати стосунки. – Бо він мій законний чоловік, а ти розбиваєш сім’ю. Бачиш – у нас дитина скоро буде! – і показала на свій живіт, що помітно випинався під халатом.
Галя повернулася додому морально вбитою.
– Невже ти їй повірила? – зі страхом допитувався.
Мовчала. А коли руда народила хлопчика, Галю викликав парторг комбінату і накричав за те, що розбиває сім’ю.
– Ми найдемо на тебе управу, якщо не зробиш потрібних висновків! – пригрозив наприкінці “виховної бесіди”.
– Не судилося нам бути разом! – заплакала, розповівши мені про це. – Вона не відв’яжеться. Та й ти теж добрий, дав їй такий козир у руки…
На роботу я пішов з важкою від прикрих думок головою. А ще гнітило передчуття чогось лихого, фатального. І не даремно: увечері вдома я Галю не застав. На столі лежала записка: “Прощай!” І більше жодного слова.
Не знаю, як пережив той удар. Можливо, рятувала думка, що Галя не витримає розлуки і повернеться. Та минали дні, потім місяці, роки…
– Невже ти не хочеш побачити свого сина? – запитала якось руда, коли випадково зустрілися.
– Не хочу, бо він не мій.
“А може, мій? – ворухнулося щось під грудьми. – Ні, син у мене міг бути тільки від Галі”, – рішуче притиснув той порух і більше ніколи про це не думав…
***
– То Галя так і не повернулася? – запитав я, бо чоловік замовк і довго дививсь у чарку, яку тримав у руці.
– Не повернулася. Але й рудої нема давно на світі. І її сина. Коли йому було вісім років, обоє їхали із села попутною автівкою. Сталася аварія, і вони загинули…
Я повернувсь у свою квартиру, згодом одружився. Жінка померла п’ять років тому. А Галя… Галя й досі стоїть у мене в очах – божественно вродлива, юна, тендітна. Я й досі її кохаю. І оце приїхав до неї.
– До неї? – здивувався я.
– Я давно вже розшукав її адресу – мешкає у цьому містечку. Дізнався, що вона також овдовіла, але приїхати наважився аж тепер.
– Ну і? – не терпілося мені почути головного, – бачили її?
– Ще ні. Боюся побачити замість юної вродливиці чужу літню жінку.
– Отакої! То навіщо приїхали?
– Знаєте, романтика – і в моєму віці річ не чужа! Я знаю, що Галя тут, ходжу по вулицях, по яких ходить і вона, відчуваю її імпульси, і мені добре…
Ігор Славич
| Comments: |
