Весілля двох незрячих

Якось під час відвідин свого давнього знайомого, провідного спеціаліста відділу сім’ї, молоді і спорту Рожнятівської РДА Ігоря Русаля, я, перегортаючи його сімейний альбом, звернув увагу на весільну фотографію. Вловивши мій запитальний погляд, він пояснив: «Цій світлині вже понад тринадцять років. Тоді я був дружбою-бояром на весіллі свого однокурсника. До речі, він був зовсім незрячий, а його наречена дуже недобачала. До того ж, більшість з-понад ста гостей – теж незрячі...» Ігор Дмитрович розповів таку зворушливу історію....Останні два курси навчання на історичному факультеті тодішнього Івано-Франківського педінституту імені Василя Стефаника Ігор Русаль мешкав у гуртожитку в одній кімнаті з незрячим Ярославом Штоковецьким. Славко був сином відомого не лише на Прикарпатті старшого пилоправа лісокомбінату «Осмолода» Героя Соціалістичної Праці. Авторитет батька, напевно, якраз і посприяв тому, що сліпий син вступив до вузу. Утім, вчився Ярослав добре і, як згадує Ігор Дмитрович, мав чудову пам’ять.
Сліпим же Славко став ще в дитинстві, після тяжкої недуги. Його віддали у Львівську школу-інтернат для дітей з вадами зору. Коли вже вчився в інституті, то до нього частенько навідувалися вихованці того закладу.
– Бувало, що й застілля невеличкі влаштовували, – ділиться спогадами мій співрозмовник. – Наприкінці гостини танцювали під магнітофон. Цікаво було спостерігати, як вони вайлувато тупцювали на місці, боячись наступити один одному на ногу...
І ось одного дня Ярослав несподівано заявив: «Я, Ігоре, вирішив одружитися, а тому прошу тебе, аби ти мені на весілля дружбив...»
Звісно, однокурсник-однокімнатник не міг відмовити, як не відмовив і другий дружба, староста їхньої групи Володя Костів.
За кілька тижнів у Львові справляли весілля. Нареченою була Галя, з якою Ярослав у дитинстві ходив у школу-інтернат. До речі, бачила вона тільки на дванадцять відсотків...
Спершу молода пара зареєструвала шлюб у міському Палаці урочистих подій.
– Коли наш весільний кортеж туди приїхав, – згадує Ігор Русаль, – там уже чекали понад десять весільних пар. Але як тільки вони дізналися, що Ярослав і Галина незрячі, то пропустили нас без черги. Коли ж ми виходили із залу, всі почали стелити під ноги щасливому молодому подружжю квіти. Це зворушило до сліз.
Саме ж весілля проводилось в одній із заводських їдалень. Гостей зібралося понад сотню, і більшість з них, окрім батьків та рідних молодої і молодого, були із серйозними вадами зору.
Після закінчення інституту життєві шляхи-дороги Ігоря та Ярослава розійшлися: перший подався на рідну Рожнятівщину, а другий – до Львова.
– Не бачились ми років п’ятнадцять, – каже Ігор Дмитрович. – А одного разу зустрілися цілком випадково, і то проїздом. Я обізвався, і Славко пізнав мене по голосу. Цікавився, як живе-поживає, як сім’я, чи мають з Галею діточок. У відповідь почув несподіване: «А я, Ігорку, розлучений, нині надумав вдруге одружитися»...
Вже набагато пізніше Ігорю Русалю стало відомо, що товариш оженився десь на Хмельниччині. Що цікаво – зі зрячою! Подейкували, що бачили його у рідному селі Брошнів-Осада, куди він навідався у гості до близьких родичів (на жаль, батьки померли) з донькою-школяркою.
– Як дасть Бог, ще зустрінемося, – не втрачає оптимізму добродій Русаль. – Згадаємо юність, студентство і оте пам’ятне весілля у Львові...
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область

• Нравится
•