Одного чоловіка побила, другого борщем обварила
Підпис відсутній
Перший шлюб тривав чотири години
Село тоді, як кажуть, “перекинулося” від новини. Ледь не всі жителі збіглися “у запорожці” подивитися, як молодята розбиратимуться. Коли їх витягнули нарешті з кущів, подивитися таки було на що. Наречена – замурзана і розкудлана, дружка рештками плаття намагалася прикрити сором, а от жениху дісталося по повній – тут уже Марина постаралася на славу, і добряче наставила синців та подерла обличчя.
– А бодай би ти світу Божого не побачив! Щоб твоїм духом тут і не пахло, гадюко підколодна! – сипала Марина прокляттями вже не знати й на кого і демонстративно рвала свідоцтво про одруження на дрібні клаптики. Кинула їх у ще п’ять хвилин тому коханого чоловіка і рвучко пішла до хати. Так закінчився її перший шлюб, який у “мирі, злагоді і любові тривав” аж... чотири години.
Що вже виплакалася вона у придане ночами! Згадувала, які достойні кавалери біля неї крутилися, а вона чомусь обрала цього бісового бабія. Чому ж її переклинило, що розуму позбавило? Лише через рік Марину осяйнуло: враз став цей Микола милим, коли хоч і обережно, але дав їй відкоша і повів проводжати додому ту саму молодшу дружку. А оскільки була впертою дівкою, то це її зачепило. Тож із подругою Марина тоді розібралася швидко: коли треба, сплакнула, де треба, пожалілася, і наївна дівчина відступилася від хлопця сама. Аби не перешкоджати щастю подруги. Хіба ж знала Марина, що у серцях цих двох справжні почуття тліли. А спалахнули просто у день її весілля!
***
Через кілька років вона згадувала ці події зі сміхом. Тішила себе думками, що була не перша і не остання у таких мексиканських серіалах “подільського пошибу”. Ходила селом із високо піднятою головою. Ще б пак! Не доярка якась, а бухгалтерка у районі. Не сплакалася після такого сорому на власному весіллі, не згинула, а, дякуючи настирливим батькам, здобула освіту, роботу чистеньку мала.
Якось поїхала у відрядження в обласний центр. Під вечір вертатися, а дощ як з відра ллє. Марина стояла на зупинці без парасольки, її накручені буклі тепер звисали, як пакля, і взагалі вона нагадувала мокру курку. Відійти ж не могла, бо автобус пронесеться повз, і додому тоді хоч пішки йди. А тому зиркала з-під лоба на перехожих, які мали чим від дощу накритися, і сердилася.
– Овва! Якби поглядом можна було вбивати, біля вас, дівчино, вже б давно гора трупів лежала.
Марина аж підскочила від несподіванки. Але моментально опанувавши себе, віддячила хохмачу вбивчим поглядом і буркнула: “Ходять тут усілякі язикаті… Знущаються…”
Незнайомець був незлобливий та ще й мав, вочевидь, хороший настрій, раз не побоявся зачепити на вулиці таку дівчину. Він усміхнувся, слухаючи Маринчине бурчання, і галантно по-ділився своєю парасолькою. Представився Андрієм. І вже за кілька хвилин поспіхом став випитувати її адресу, обіцяючи телеграфувати, писати, приїхати… Що там ще хотів зробити хлопець, Марина вже не почула: під’їхав автобус і, торохкочучи всіма нутрощами, нарешті повіз її додому.
Пристав парубок до молодиці з чотирма дітьми
Андрій на весіллі поводився чинно-благородно, як і годиться нареченому. Марина сяяла, із приємною усмішкою приймала привітання, але й стежити за чоловіком не забувала. Навіть у туалет ходила разом з ним, аби чого не трапилося. Полегшено зітхнула лише тоді, коли вони перебралися до батьків Андрія у місто.
– Ну, довго ви ще валятися будете? Пролежні заробите! – ставала щоранку на порозі їхньої кімнати свекруха, як якийсь командир – руки в боки. І стояла доти, доки чоловік не зіскакував з ліжка, а Марина, накрившись із головою ковдрою, приречено думала: “От, Наполеон у спідниці, блін!” Знала ж бо, що варто Андрію вийти за поріг, як вони розгорнуть цілі військові баталії. За коси одна одну, звичайно, не тягали, але словесно билися не на жарт. Свекрусі не подобалося в Марині буквально все: і селючка вона, і язиката, і сина родити не може, а все дівок і дівок на себе схожих плодить. Дівчат було троє, пухкеньких і гарненьких. Андрій любив усіх, над схожістю не замислювався, і взагалі жив, не тужив. Але якщо мама казала “треба онука” – значить, треба. Бажання та накази з її вуст ним просто не обговорювалися.
Поява довгоочікуваного сина й онука спокою у дім так і не принесла. Невістка зі свекрухою “собачилися”, як і раніше. Тільки тепер гострили свої язики на новій темі: навіщо було стількох дітей народжувати, якщо місця у квартирі всім не вистачає?
Щойно свекруха поправляла окуляри і казала: “Ну, як стільки дітей тепер у люди вивести?”, Марину починало трясти від люті.
– Та ви ж самі постійно торочили Андрію про онука?!
– А тобі що, свині змалку голову об’їли, сама не розбираєшся? Чи ти, може, на нашу з Андрійком квартиру вудочку закинула? Тільки через мій труп!
– Та вас, мамо, і кувалдою з першого разу не доб’єш. Ще нас усіх переживете.
– Тьху на тебе, опудало городне...
Коли Марині забракло терпіння у такому казані варитися, вона й сама не знає. Просто одного дня, коли жінка давала обідати чоловікові, свекруха вкотре глузливо всадила своїх п’ять копійок:
– І де ти таку кухарку знайшов на свою голову? Борщу не вміє нормального зварити.
Марина почервоніла і глипнула на Андрія, який навертав той борщ так, що аж за вухами лящало. Якби він хоч слово на захист своєї дружини сказав, але ж ні – похитав головою, погоджуючись із мамою. Марина оскаженіла. Схопила цілу каструлю “несмачного” борщу і насадила її чоловікові на голову. І під дружний лемент переляканої свекрухи та попеченого чоловіка стала збирати речі і дітей. Так закінчився її другий шлюб.
***
Марина повернулася з дітьми у своє село. Натерпілася усілякого, аж поки не прийшов довгоочікуваний спокій. Навіть судитися довелося з колишнім чоловіком, коли той надумав забрати сина до себе на виховання. Чи ж вона дурна, крива, косоока п’яниця, від якої дітей відривати треба? Довелося негайно влаштуватися на роботу і позичити в усіх родичів гроші на якусь свою хатину.
Пережили, облаштувалися, діти підросли. Коли Марина завела господарство, усі сусіди, особливо молодички, почали перешіптуватися: “Хоче газдувати, а не вміє коневі хвоста підв’язати! І як це вона збирається утримувати господарку без чоловічих рук? Ще, не дай, Боже, наших почне приманювати?!”
Марина робити цього не збиралася. За себе не боялася, могла і від десятьох одночасно відгавкатися. А от за дітей таки переживала: як тільки знеславить себе, одразу колишній чоловік об’явиться.
Молодий парубок пристав до неї неждано-негадано. Попросила його допомогти, навіть для розрахунку гроші винесла. Не захотів, мовляв, нехай дітям на морозиво залишиться. Коли ж Іван постійно став забігати “на поміч”, задумалася: ніби й жене його, а сама тулиться і тулиться. Так і залишився.
Всього було: і мати його прибігала та кляла на чому світ стоїть, і люди за спиною язиками плескали та відьмою називали. Хіба ж піде нормальний та незачарований на чотирьох дітей до старшої від себе жінки? Пішов, і навіть офіційно одружився з Мариною.
Поки що вони живуть великою дружною італійською родиною. Чому італійською? Бо як сваряться, то все село чує. А вже як почнуть битися – мало не пір’я з обох летить. Жодне уступити не хоче.
– Марино, тобі не набридло глотку рвати з таким чоловіком, – допитуються не раз молодички.
– От сама не знаю. Я його, повірте, так люблю, як сіль в оці, як кольку в боці...
– Яке їхало, таке й здибало, – зітхають жіночки, і таки мають над чим голову поламати – це добре чи погано?
Юлія САВІНА,
Вінницька область
| Comments: |
