У Великому Ключеві не побачите ні пияків, ні курей, ні жодного бару

Пам’ятник борцям за волю України

Родзинкою Великого Ключева, який простягнувся на 12 кілометрів (ширина 8 км), є підстрижені огорожі із живоплоту (грабини). Вони по всьому селу, у кожного газди. А з’явилися тут ще у 20-х роках з ініціативи тодішнього війта Миколи Ваврищука. Таких порядків понад дорогою, на подвір’ях, на городах, де нема ніякої зілинки й бадилинки, не бачила ніде! Усі хати, навіть старіші, зі смаком підмальовані, обличковані і переважно під черепицею. Є в будинках усі зручності. А обставлені помешкання так, що багатьом міським з ключівськими й не тягатися. Також здивувалася, що у селі не видно жодної птиці. У нашого господаря кури були зачинені у вольєрі.
– То у нас так не заведено: кури по подвір’ю ніколи не бігають, і гуси чи качки теж не киринять, гнояка у рівчаках не стоїть та гній у бік дороги ніхто не викидає, як є по інших селах. Люди люблять порядок і дають тому всьому лад. Тут здавна живуть газди, а не лайдаки, – пояснює Ярослав Панас.
Великий Ключів лежить у передгір’ї Карпат: початок села розмістився на рівнинній місцевості, а кінець уже впирається у гори. Проживає тут десь 3500 людей. Село велике, а тому поділене на п’ять кутків, які так само діляться на вулички, царинки, поточини (Стримба, Крутикова гора, Винджигова польинка, Звори Івана Петрового, Рудинюків Верьх, Панська вулиця, Кайликова кірниця і т.д.). Як бачимо, за кожною назвою своя історія, прізвище чи переказ. Село хоч і велике, де є всі необхідні адміністративні та соціальні заклади, проте немає жодного бару чи якоїсь забігайлівки – це теж було дивиною! Треба зауважити, що по всій Франківщині пивних точок дуже мало.
– У нашому селі немає пияків. У свято чи якщо є інша причина випити, то чом би й ні, а щоб кожного дня та вже зранку – такого нема. Було, що у сільську раду поскаржилося кілька жінок, чоловіки яких десь перебирали зайвого, тоді на сесії сільської ради прийняли рішення, щоб цим чоловікам не продавали горілки. Їхні прізвища висіли у списку в магазині. Якби продавці цього не виконали, втратили б роботу, – розповідає пан Ярослав.

Австріяки розвивали, а совіти руйнували...

Ще тут дуже бережуть свої традиції. Старші люди знають по 100-200 пісень, не менше 20 молитов. Особливо поширені коломийки. Ними навіть колись дівчата писали листи до хлопців в армію: «Ой кувала зозулечка на дубовім листу. Перші слова мого листа – слава Йсусу Христу…»
Село у різні часи було під різною владою: молдавською, румунською, австро-угорською, польською, совєтською. З усіх окупацій найлегшою вважають австрійську. Бо тоді мали змогу записуватися у різні партії, товариства, видавати українські часописи та книжки, вести господарку на європейський зразок і запроваджувати рідну мову у шкільництві. А коли прийшли совєти, одразу заборонили вивішувати українські прапори, святкувати релігійні свята, видавати свої газети та літературу, грати патріотичні вистави, організовувати будь-які товариства. А прийшли вони з матюками, горілкою, брехнею, богоненависництвом.
То скажіть, як проти такої влади, а точніше ледацюг із Московщини, які захотіли керувати отакими хазяями, можна було не взяти зброю в руки? Тому селяни Великого Ключева почали підтримувати оунівців, а згодом і бандерівців. Правда, тут під виглядом останніх діяло дві великі банди, якими керували кадебісти. Згодом вдалося виявити їхнього агента «Олеся» і в українському підпільному загоні. Коли комуністи таки поневолили село, то вивезли у Сибір 140 людей. А до колгоспу у 1950 році заганяли примусово. Відтоді тут встановилася влада пияків, злодіїв, брехунів. У селі з’явилися і свої сексоти.
Проте тут як були газди на усі Карпати, так і лишилися! Недарма кажуть: «Ще у Малому Ключеві (сусіднє село) лише світло світять, а у Великому вже коси клепають». Не дивно, що ключівці вміють «шпарувати» гроші і будинки майже у кожному дворі великі й добротні. Згадалася багата землями Полтавщина із бідними хатинами. А тут хоч землі й бідні, зате люди багаті. Правда, багатство своє зараз наживають по закордонах. Нема, певно, такої господи, аби хтось із неї не працював у Європі чи інших місцях, бо у нашій замордованій злодюгами і брехунами Україні заробити ніде. І ще у великому Ключеві люди дуже гостинні!
– Навіть коли був колгосп, наші люди ніби працювали у ньому, проте жили з того, що возили яблука у Росію чи займалися іншими справами. Найняв машину, раз завіз – і тисячу доларів вже маєш у кишені, – пригадує господар, у якого зупинилися. До речі, у 90-х роках Ярослав Панас керував місцевим господарством. – А так тут і сіяли, і ферма була. Телят у сусідньому селі Мишин до 100 кг вирощували, а потім відправляли в інший колгосп, яким керував Герой Соцпраці.
Так само совєтам не вдалося зробити із тутешніх селян атеїстів. Церква преподобної Параскеви, збудована ще 1865 року, до цього часу збирає багато людей. Дітей тут змалечку привчають ходити на службу Божу. Храм так само доглянутий, впорядкований. І само собою зрозуміло, що тут з повагою і шаною ставляться до тих, хто воював за вільну Україну. Яскраве свідчення цьому стрілецька могила-пам’ятник поруч з церквою, відкрита й освячена ще у 1990 році…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Івано-Франківська область

• Нравится
•