49 років тому у сім’ї Органістів народилася дівчинка із спинно-мозковою грижею. Врятувати дитину могла тільки дуже ризикована операція. Валентина вижила, але на ніжки через невдале хірургічне втручання так і не зіп’ялася. “Дякувати Богу, що з головою все гаразд”, – сміється, розказуючи про причину своєї інвалідності.
Ця цікава у спілкуванні, мудра жінка вразила мене одкровенням: вона – самоучка, жодного дня у школу не ходила! Читати навчилася, заглядаючи у книжки старшого на два роки брата. Допомагала осягнути знання й мамина подруга-вчителька, яка час від часу залюбки займалася з Валентиною. Художню літературу ковтала цілими томами, аж поки не “дозріла” до вивчення Біблії. Завдяки тому, що віруючі чи не всіх конфесій і колись потоком йшли до хати, з’явилося бажання розібратися у їхніх постулатах.
– Якби я була здорова, чи читала б зараз Біблію? Напевно, що ні: пішла б у школу, вивчила купу того, що потім обов’язково позабувала, вийшла б заміж, народила дітей і не мала б коли вгору глянути. З одного боку, хвороба не потрібна, а з іншого, скільки зараз ходить духовно хворих або й навіть мертвих людей? “Із очима сліпці, з руками безрукі”. Як подивлюся на них, страшно стає. Мертва душа – це набагато гірше за фізичну ваду, – розмірковує Валентина Анатоліївна.
Хоча власне життя не балує жінку. Як кажуть, на похиле дерево й кози скачуть, так і до Валентини різноманітні хвороби постійно чіпляються. Вона успішно їх самотужки долала аж до минулої зими. Саме тоді зламала ногу і... вперше потрапила у лікарню. Мимохідь згадує і про пожежу, яка знищила чи не все майно у хаті.
– Особливо шкода стало побутової техніки. Ну, як після такого не заплачеш? – розказує. – Сиджу, горюю, а друзі заспокоюють: “Не плач, Валю, тож все одно буде те саме, але нове. А те, що згоріло, старе!” Я якось одразу втішилася і, як кажуть, закотила рукави: збирати гроші, ремонт робити.
Вона не жаліється ні на що, а навпаки, більше розповідає про позитивні моменти. Валентина рукодільниця ще та: і гачком, і спицями, і голкою з десяти років орудує. Такі гарні та яскраві покривала на меблях лежать, що аж боязко сідати, аби не забруднити. А вишитих рушників взагалі порахувати важко, адже змалку творила і собі, і людям. Її роботи, всіяні манюсіньким хрестиком, навіть на виставках були. Весною вона заквітчує подвір’я, у хаті буяють зеленню вазони, які вважає своєю слабкістю. Як треба, то й з ремонтом у будинку впорається, пирогів напече, обновку пошиє.
Валентина живе тепер лишень з батьком: мама померла кілька років тому, а брат – зовсім нещодавно. Але, як сама зізнається, одинокою не буває, бо має багато друзів.
– У мене навіть у будень людей, як на вокзалі, – зі сміхом каже Валентина. – Від малого до великого. От колись приходила до мене одна дитинка, ще дошкільнятком була: на цілий день могла залишитися, так їй подобалося зі мною говорити, рукоділлям займатися. До речі, кілька днів тому її вже завезли у лікарню народжувати, оце перед вами чоловік забігав поділитися радісною новиною. Скоро втрьох будуть до мене приходити! Люди кажуть, що у мене тут добре, спо-кійно, я оптимістка. Вже думала над цим – може це тому, що на своїй ваді не зациклилася. Я завжди знаю, що хочу зробити. І мені здається, якщо людина має мрію, то відріж їй руки-ноги – все одно вона колись втілить її у життя. А як нема зацікавленості ні в чому, то весь світ буде винен, та й ви згинете передчасно. Не потрібно в душі тримати ненависть.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Comments: |