Невеличке полтавське містечко Опішне – столиця українського гончарства
Гаврило та Явдоха Пошивайли
35 тисяч глиняних виробів в одному місці
Археологи стверджують, що Опішне виникло приблизно 2500 років тому на одній з найвищих точок Полтавщини, яка відома ще як Більське городище скіфського часу VIII ст. до н. е. Історія Опішного надзвичайно цікава. Та найбільшого розквіту містечко набуло у XVII сторіччі, тоді тут проживало 12 тисяч людей. Через тутешній куземенський шлях заїжджали перепочити ті, хто подорожував з півночі на південь. На карті французького військового інженера Гійома де Біплана Опішне було позначене, як містечко Опочинське (від слова опочити, тобто зійти з коня й опішитися).
Найбільше Опішне цікавить істориків та дослідників своїм гончарним ремеслом. Етнограф Юрій Лащук стверджує, що в Україні було 700 гончарних містечок, але не з такою кількістю майстрів: на початку XX століття тут їх було більше тисячі. Тому 23 роки тому в столиці гончарства Опішному створили єдиний в Україні музей гончарства (у світі йому також нема аналогів), де зібрані вироби із глини з різних куточків України. А вже на базі музею пізніше заснували Інститут керамології, теж єдиний в Україні, який серйозно займається вивченням кераміки.
Як подвір’я музею, так і його експозиційне приміщення вражає своїми самобутніми виробами. Колекцію монументальної садово-паркової керамічної скульптури, зроблену українськими майстрами у 1997-2001 роках, важко коментувати – ці дивовижні вироби треба бачити.
На стінах музею найрізноманітніші за розміром та розписом тарелі як сучасних майстрів, так і ті, які виготовлені 50-100 років тому. Опішненська кераміка відрізняється від усіх інших. Її особливість – контурний розпис, подібний на вишиванку. Всього тут понад 35 тисяч різних експонатів, основна частина яких – історичні речі. У музеї стоїть гончарний круг, за яким відома гончарка Олена Мороховець допоможе бажаючим створити власними руками глиняний виріб. Відвідувачі музею – гості з різних країн. Коли приїжджають етнічні українці, що живуть за кордоном, то без сліз не можуть дивитися на ці витвори-шедеври із глини. Недарма посол Польщі в Україні Єжи Бар відверто зізнався: «Я думав, що побачу глину, а побачив народ».
Бабуся-малювальниця мріяла про музей
Та, певно, не мала б Україна такого унікального музею, якби цьому не посприяла найславетніша родина гончарів Опішного Пошивайлів. В руках Гаврила Ничипоровича та Явдохи Данилівни глина ніби оживала, перетворюючись на найрізноманітніші витвори від найпростішого глечика до найскладніших скульптурних композицій. Гаврило, заслужений майстер народної творчості України, член Національної Спілки художників, народився у сім’ї спадкового гончара-посудника. Явдоха Пошивайло згадувала, що баба її чоловіка була заповзятою гончаркою: «Сидить, дитину в колисці колише, і свистуни робить». Родина Пошивайлів робила вироби з глини, возила їх по ярмарках – і так було з покоління в покоління. Явдоха теж народилася в Опішному. Та в три роки залишилася сиротою, тому, підрісши, заробляла собі по наймах малюванням. А вийшовши заміж за Гаврила, малювала те, що робив чоловік, який казав: «Ніхто мені не вгодить так, як моя баба».
При совєтах, коли всіх загнали до колгоспу і гончарне ремесло задушили репресіями та важкою працею, ця родина покинула містечко й виїхала до Харкова, бо Гаврило без глини не міг жити. А коли тут пізніше все-таки запрацював завод художньої кераміки, знову повернулися на батьківську землю. Виробивши денну норму, Гаврило пізно ввечері у напівтемній кімнатині міг ліпити те, що творила його душа. А такого, чого б він не міг зробити із глини, не було.
На початку 70-х років бабуся Явдоха, в душі мудрець і філософ, почала збирати твори чоловіка та інших майстрів, полтавську вишивку, народні картини, ікони, аби зберегти їх для нащадків, відвівши для цього світлицю у своїй хаті. Внуки чули, як вона говорила: «Чого ж так є: і сонце світить так само, як колись, і зорі, і місяць, а усе перемінилося. І то на гірше...» Тепер і справді цікаво побачити український традиційний посуд: борщівник, кашник, горщик для нагрівання води, в який вміщається аж три відра (і його треба було витягнути з печі!), макітра для замішування тіста, а ще в таких тримали воду, солили овочі, барильця й куманці (від слова кума). Останні служили для міцних алкогольних напоїв, з яких куми на весіллях причащали гостей. Тут іграшки й скульптурні композиції. І все з традиційними розписами: виноградна лоза, поясні кривульки, волові очка, сосонки, лапки, стилізовані квіти. А сама хатина-музей – така українська, така мила, що аж душу проймає!
Гаврило помер у 1991 році, а Явдоха – у 1994. Гаврило Пошивайло один з небагатьох удостоївся високої нагороди – ордена Христа Спасителя. За те, що в Опішному, окрім цього меморіального музею-садиби родини Пошивайлів, є ще й Національний, завдячують бабусі Явдосі, бо вона заповіла внукові Олесеві, аби його тут зробили. При цьому додавала: «Буде важко, але не здавайте нашої Батьківщини, діти».
Олесь Пошивайло, нині доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, керамолог, етнолог, директор інституту керамології, автор книг на тему гончарства, виконав наказ бабусі. Ще один внук Ігор Пошивайло працює в Києві в музеї Івана Гончара, він – заступник директора з наукової роботи, кандидат історичних наук, керамолог, етнолог, займається також науково-дослідницькою роботою в галузі гончарства.
На жаль, оте життєдайне джерело гончарної столиці щораз далі все більше міліє. Гончарі-патріархи відходять у небуття. І на місцевому базарчику, де продають глиняні вироби, все менше місцевих творчих шедеврів, а більше ширпотребу з усіх усюд. Проте опішненську кераміку, що стала етнічним символом української культури, світовим мистецьким брендом, віднайдете обов’язково. Вона справді відрізняється від іншої своєю самобутністю.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Полтавська область
| Comments: |
