Понад 30 літ доїла 20 корів вручну

Її будинок навпроти сільської ради. Цілими днями жителька села Кухче Зарічненського району Рівненської області 73-літня Віра Никонівна Краснюк сидить у сінях на стільчику. Ходити їй з кожним роком стає важче – ноги пухнуть і руки крутить. А так, люди йдуть у сільраду, і до неї хтось словом обізветься, хтось підійде поговорити. Жінка попросить, щоб хліба у магазині купили. Була здоровша, то й корову та свиней тримала, а тепер немає сил.  – У теплу пору мені добре: сиджу, на людей дивлюся, красота. А взимку, знаєте, бідую. У тій кімнаті, де я живу, вікно виходить у двір. То людей не бачу, – бідкається Віра Никонівна. 
– Телевізора дивитеся? – цікавлюся.
– У мене немає телевізора, – жінка посміхається. – Дочка вже не раз казала: “Мамо, я вам куплю телевізора”. “Змилуйся, – кажу, – вік прожила без нього”. А новини по радіо слухаю. 
У 18 літ поїхала на цілину. Сільську молодь комсомольські агітатори приваблювали обіцянками про високі заробітки. Тоді тільки з їхньої області у Казахстан поїхало понад 600 юнаків та дівчат. Відпрацювавши сезон, повернулася у рідне село. Не сподобалося їй у казахських степах.
Голова дав лісу, і батько допоміг Вірі збудувати цю хатину. Відтоді 33 роки відпрацювала дояркою у колгоспі “Радянське Полісся”.
– Ми вручну доїли по 20, бувало, і по 25 корів тричі на день, – згадує вона. – На дойку потрібно було вставати о третій годині і встигнути до шостої видоїти, бо корів виганяли на пашу. Отак завзято працювала, що тепер не можу ходити. А рук і зовсім не відчуваю, – і жінка показує свої натруджені руки. – Тільки за три роки до пенсії стали доїти апаратами.
Слухаючи заслужену доярку, подумав: скільки їх в Україні, таких сільських трудівниць з покрученими від виснажливої праці руками та ногами, які на свою мізерну пенсію не можуть поїхати хоча б один раз на рік у санаторій. Нікому вони не потрібні. Про них згадують лише напередодні виборів, знову обіцяючи світле майбутнє.
За сумлінну працю без вихідних Віра Никонівна отримала орден Трудового Червоного Прапора. Коли на кожну корову надоїла чотири тисячі літрів молока за рік, то нагородили орденом Леніна. Колгоспна зарплата у ті часи була невеликою. Але за життя назбиралася якась копійчина. Доярка задоволена тим, що зароблені каторжною працею гроші не пропали на ощадній книжці – за сім тисяч рублів встигла дочці машину купити. Тисячу собі на смерть залишила, то тих грошей уже не повернула.  
Єдина дочка живе у Новій Каховці Херсонської області, працює вчителькою. Баба Віра має двох онуків. Дочка приїжджає до мами у Кухче під час канікул. Була і цього літа. 
– Щоб тільки пенсію давали, а тепер у магазинах всього вистачає, – розмірковує сільська трудівниця. – Ви знаєте, раніше веселіше було жити. Може, того, що молоді були. Коли зарплата, візьмемо у магазині вина, підемо у корівник, вип’ємо – і співаємо. А тепер плакати хочеться від такого життя.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО 

• Нравится
•