«Занапастилася кров’ю хата…»

У людей старшого покоління дуже добра пам’ять. Своє дитинство та юність вони згадують до найменших подробиць. Житель села Домашів Ківерцівського району Волині Микола Пушкар багато років робив записи – своєрідну хронологію життя. Думав, нехай дітям та внукам буде пам’ятка. Але двоє лучан, Володимир Гаврилюк і Микола Нікітюк, порадили написати і допомогли видати книжку. Так з’явилися спогади Миколи Пушкаря “Вишиванка моєї долі”. У чому цінність цієї книги? Старші люди відходять, а молодше покоління не надто цікавиться минулим. Ось і виходить, що такі спогади про післявоєнне життя на Поліссі є єдиним історичним джерелом. На весняного Миколи йому виповнилося 83 роки. Незважаючи на поважний вік, волинянин небайдужий до того, що відбувається у нашій державі. 
– Ми з дружиною, слава Богу, дожили до українського світанку, – ділиться своїми думками поліський селянин Микола Пушкар. – Але що ми отримали, яку Україну? Усе розграбовано, а ми мовчимо і не протидіємо. Чого ми чекаємо, може, Путіна, котрий напише, що ми хохли чи малороси? Влада скрізь не українська. Тільки й мови про блоки, коаліцію та опозицію...
Відчувається, що чоловікові накипіло на душі:  
– Кричать, що притісняють російську мову. Та весь Київ, Схід і Південь розмовляють російською! Навіть у паспорті немає графи “національність”. Не можу зрозуміти, хто кого притісняє. Я – звичайний селянин. Закінчив штири класи польської школи. У мого батька Якова було 6 гектарів землі. Але ми недоїдали, збирали гроші, і він купив ще 6 гектарів. Мене в армію забрали разом з батьком у 1944 році. Його одразу направили на фронт. Батько додому не повернувся. Навіть не знаємо, де його могила. Подавали у розшук після війни. Нам написали: пропав безвісти.
Микола потрапив у запасний полк в Саратов. У 1947-му перехворів тифом, і його комісували. Повернувся у рідне село, замість хати – згарище. Взявся будувати нове житло. Голова райвиконкому Горішний виписав 20 кубів лісу. Добрі люди допомогли його зрубати і вивезти. Нарізав у Журавичах на пилорамі брусів. У 1949 році перейшли у нову хату. Життя у поліських селах в той час було тривожне. Микола Якович розповів лише про один епізод:
– Я був секретарем комсомольської організації, мене призначили завклубом. Ставили вистави, отримував записки “Сексотам – смерть”. Але я сексотом не був, тому мене не зачіпали. Якось до нас у Домашів на комсомольські збори приїхав представник райкому партії на прізвище Недавній. Розійшлися пізно. Ночувати його я забрав до себе. Повечеряли, коли хтось пошкрябався у вікно. Я тільки вийшов за двері, мене схопили за горло, чимось добре бабахнули по голові і понесли до сусідської хати. Враз пролунала автоматна черга. Обірвалося життя райкомівця Недавнього. Занапастилася кров’ю хата. Хто були ті хлопці, не знаю до сьогодні. За весь час нападу ніхто з них і словом не обмовився. Мовчки скрутили мені за спиною руки і ще з одним односельчанином повели нас до крамниці. Виламали двері і взялися виносити і вантажити крам на підводу, що під’їхала. Потім посідали на неї і зникли. Я не думав, що залишуся живим. Вже готувався до смерті. Господь, напевно, заступився. 
Наступного дня приїхали з Цумані енкаведисти. Мене заарештували і повезли в Луцьк. Тиждень катували, так били залізною пружиною, аж шкіра лопала. Все допитувалися: “Чого його вбили, а тебе залишили?” Я їм відповідаю: “То ви застрельте мене”. Взяли підписку, що нікому не розкажу про те, що тут було, і відвезли додому. 
Згодом працював волинянин у колгоспі обліковцем, в сільпо та у військовій частині продавцем. Багато років – на торфобрикетному заводі у Журавичах. З цього підприємства вийшов на пенсію.
– Мене цікавить ще одне питання, – продовжує Микола Якович. – Коли Кучма почав розвалювати колгоспи, землю роздали колгоспникам. Але мені паю нема, бо виходив на пенсію із заводу. Хоча коли вступав у колгосп, я усуспільнив коня, воза, плуга, борони і 12 гектарів землі. А тепер виходить, що нічого мого там немає. Торфобрикетний завод закрили, а весь метал забрали...
Але пенсіонер не тільки бідкається та нарікає, а пропонує конкретний план дій:
– З висоти прожитих літ бачу, що треба робити на Поліссі. У залишених Радзивіллами пущах прокласти туристичні маршрути, відродити у Журавичах пансіонат з радоновою водою, дати тутешнім людям роботу, хворим – лікування, а не занапащувати рідну землю чужинцями, що несуть нам невідомі хвороби. У нас є про кого піклуватися. Згадаймо давнє українське гасло: “Свій до свого по своє!”
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•