Розшукуємо дружину повстанського командира

Перебуваючи в Канаді у місті Торонто, ознайомився з книгою “З Україною у серці”, яка вийшла у 2008 році в серії “Літопис Української повстанської армії”. Автор Галина Коханська – “Орися”, народилася 1926 року у селі Обортів Радехівського району Львівської області. Насправді вона Ярослава Петрівна Бульбан, на таке ім’я виписана довідка з місця ув’язнення. У книзі відсутні точні автобіографічні дані, але ілюстрації свідчать про те, що навчалась вона у Володимирі-Волинському, учасниця національно-визвольного руху на Волині 1940-х років. Свої спомини вона почала писати після проголошення незалежності України 1991 року. Маючи від природи добру пам’–ять та спостережливість, вона взялася до їх написання, щоб не забути всіх тих, хто боровся та загинув під гаслом “За Україну! За волю! За народ!”. Пані Галина була одна з багатьох засновників “Братства вояків УПА Волинського краю імені Клима Савура”, виконувала обов’язки секретаря і скарбника. 6 липня 1993 року у Луцькій лікарні назавжди зупинилося серце Галини Коханської (“Орисі”). Вічна пам’ять славній, багатостраждальній героїчній дочці українського народу.
У своїх споминах авторка не розкривала повністю імен і прізвищ своїх соратників, а вказувала лише ініціали або псевдо. Вона це пояснювала непевною ситуацією у молодій Українській державі та побоювалася повернення совітського режиму. Більшість імен редактори розшифрували і подали біографічні дані, однак з’ясували лише імена людей, ініціали яких не вказувалися у розділах, присвячених ув’язненню і перебуванню у таборах Воркути.
Яскраво змалювала прихід до Луцька радянської влади, тотальні репресії серед населення, розстріл батька, початок війни СРСР та Німеччини, поводження нового окупанта та смерть брата.
Мою увагу привернула ця книга тим, що у розділі “Каторга на Воркуті” авторка розповідає про те, як у таборі під час проходження медичної комісії для визначення категорії робіт в’язням з кабінету стоматолога вийшла жінка. Вона була мініатюрна, гарна, з великими добрими голубими очима. Почала розпитувати, звідки хто прибув. Коли “Орися” зізналася, що знає Волинь і Рівненщину, ця жінка закликала її до свого кабінету.
Тут обережно розпитувала про військових з УПА, чи Орися не чула про Верещаку? Галина Коханська розповіла їй, що колись чула, що він, потрапивши в оточення пораненим, все ж пробився з куренем, а його дружина-лікар, будучи поранена, потрапила до рук чекістів. Власне, це була жінка Верещаки. Про долю свого чоловіка вона нічого не знала. Їй казали, що всіх повстанців убили. Незабаром вона зрозуміла, що її дурять, вимагала очних ставок, упізнання трупа, але все марно. 
У Воркуті вона назвалася чужим іменем – Надією Петрівною. Коли Орисю покликали на “комісовку”, вона шепнула їй, що постарається допомогти, і дісно робила це багато разів.
Ми довідалися, що командир групи “Схід” УПА Федір Воробець (Верещака, Олекса) був жонатий на Надії Петрівні. Але ми не знаємо, хто вона насправді, звідкіля, чи жива.
Нагадаю, що Федір Воробець (Верещака), 1922 року народження, із села Горожанка Монастирського району Івано-Франківської області, закінчив гімназію у Станіславові. Член ОУН, учасник похідних груп у 1941році. Очолював проводи ОУН на Житомирщині (1941-1943 р.р.). З осені 1943 року – командир Східної воєнної округи УПА “Тютюнник”. Заступник крайового провідника і провідник ОУН Східного краю. У січні 1946 року натрапив на засідку НКВД, був поранений і захоплений у полон. Засуджений на 25 років ув’язнення, помер на засланні у містечку Тайшет в Іркутській області. 
Велике прохання до читачів газети, якщо хтось хоч що-небудь знає про лікарку Надію Петрівну, дружину Федора Воробця (Верещаки), або про їхніх родичів, близьких, друзів, знайомих, повідомити редакцію газети.
В’ячеслав КУЧМА,
м. Тисмениця,
Івано-Франківська область

• Нравится
•