Поки матір по світу гуляла, бабуся внуків годувала-доглядала

Чомусь, дивлячись на те, як 68-літня Марія Поліщук збирається позувати для фото і не в змозі обійняти своїх внучат руками, захотілось порівняти її із сивою горлицею, яка своїми крильми робить прихисток для пташенят. Огорнути, оберегти й заховати їх від різних бід життя – цього принципу вона дотримується ось вже 15 років. Пасмо сивого волосся вибилося з-під старої хустки, а в душі ще повно енергії та ентузіазму, бо якщо не вона, то хто подбає про майбутнє Саші, Наташі, Олі, Колі й Тані?Єдина дочка – і та гульвіса
Що сталося з її дитиною, і дотепер тітка Марія не може відповісти. І виховувала, й лупцювала, коли треба було, і росла Лариса слухняною дівчиною, а після заміжжя ніби підмінили. “Може, тому, що чоловік пияк трапився? Він уже зараз з третьою розійшовся, а моя стільки вимучилася, і потім з горя пустилася берега…” – розмірковує нині Марія Олександрівна. Хоч і не ладилося сімейне життя у подружжя, але п’ятеро діток таки нажили. Правда, бабуся рідко навідувалася до внуків, бо зять не вельми радів її приходу, міг не лише добрячу порцію матюків відміряти, а й кулаком вдарити. Донька спочатку якось терпіла п’яні витівки благовірного, але через кілька років терпець їй увірвався. Забравши деякі речі та малечу, вона перебралася до матері в село Смолигів. Тулитися всім довелося у старенькій хатині, де була лише одна кімнатка, кухня й сіни. Напевно, чимало біди натерпілася від чоловіка Лариса, бо любові та ласки почала шукати в інших чоловіків. Тижнями могла не з’являтися вдома, залишивши на матір малих. До села лише доходили чутки, що бачили її то з одним, то з іншим у різних кутках району. Як тільки їхала у Торчин отримувати “дитячі” гроші, після того одразу зникала на кілька днів. Ні одягу, ні їжі ніколи синам та дочкам не купувала. Коли народилася найменшенька, Тетянка, з пологового відділення її забирала бабуся. Сільський голова Галина Прус каже, що неодноразово спілкувалась з молодою жінкою, намагалася її врозумити.
– Пригадую, повернулася взимку Лариса з чергових мандрів, я заходжу в хату, щоб провести з нею виховну бесіду, а там гора брудного одягу. “Ти хоча б дітям попрала”, – зробила зауваження. То до вечора вона втекла з дому, щоб нічого не робити. Довгий час і просили, і вмовляли, але всі наші слова були, як об стіну горохом. Батько непробудно пив, мати гуляла. Тоді вирішили їх позбавити батьківських прав, – каже Галина Дмитрівна.
Думали віддавати дітей в інтернат, але бабуся Марія категорично була проти цього рішення:
– Ночами спати не могла, все думала, як то зробити, щоб онуки при мені залишилися. Бо ж у селі й молочко, й овочі з городу свіженькі. А в казенних стінах кому чужі діти треба. І в сільську раду ходила по кілька разів на день за порадою, бо ж одна голова добре, а дві краще. Адже що я сама вдіяти могла? Тільки вийду на базар і весь час рахую: “Один, два, три, чотири, п’ять. Всі є, не загубилися”. А головиха підтримувала, допомагала.
Спільними зусиллями вдалося оформити необхідні документи, і нині Марія Поліщук офіційно є опікуном онуків. 
Важко було, коли вони були маленькі, хворіли часто, ледь встигала всім раду давати. Бувало, добу не спала, все у грубці палила, щоб пелюшки сохли. А нині вона щаслива, внуки підросли – поміч всюди. Гуртом врожай збирають з чотирьох гектарів землі. Тримають пару коней, корову, телицю, поросяток.
Рідна мати вдруге вийшла заміж у Локачинський район. Там народила ще одну дитину, зараз чекає на другу. В Смолигів навідується рідко. Нині їй 36 років. 
Виконроб на будівництві – баба
Ото вже дивуються чоловіки, коли на пилораму чи по блоки для будівництва до них приїжджає Марія Олександрівна.
– Бабо, і навіщо вам та хата на старості літ здалася? – напівжартома, напівсерйозно запитують.
– А то не мені, то внукам. Як я помру, то вони що, бомжами мають бути?
Мушу їх забезпечити житлом, ще й кілька тисяч тре якось зібрати, щоб мали з чим заміж виходити, – міркує.
Продасть бабуся щось із господарки чи гроші на дітей отримає, так і вкладає одразу всі доходи у будматеріали. 
– Ось нещодавно привезла два КамАЗи блоків, зібрала дванадцятеро чоловіків, заплатила, й вони розвантажили причепи. 
За старенькою хатою складені дошки, гора блоків, дубові балки. А поряд уже залитий фундамент на нову оселю. 
– Ось тут буде кімната Тані, а там хлопці спатимуть, – бабуся так спритно перестрибує через цеглини, що їй може позаздрити будь-яка молодиця. Куди там згадувати про літа, як глянеш на метку Марію Олександрівну. Як вправний виконроб керує вона двома чоловіками. А вони без нарікань виконують усі вказівки, не сумніваються в мудрості свого “начальства”. До зими планують звести стіни.
Розмовляємо довго, і за весь час не почула жодних нарікань від пенсіонерки. Всюди вона дає раду. На ринок з’їздила, щоб купити шкільну форму молодшим. Старшим двійнятам, Наташі і Саші, придбала новенькі велосипеди, аби мали чим добиратися на навчання у Торчинський професійний ліцей. Щоб внуки не були гіршими за інших, і мобілки подарувала. Крутиться як білка у колесі, щоб все було до ладу, і просить Бога, аби дав здоров’я та сили добудувати хату, а там і правнуків дочекатися… 
 Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•