Таке солодке слово «земля»
Підпис відсутній
До 1939 року в селі Лютка Старовижівського району на Волині, де народився мій дідусь, хоч і були болота, але й сільське господарство розвивалося потужно. Поляки перед самісінькою війною організували тут хліборобську спілку. Вона ставила за мету витіснити з ринку євреїв, які займалися прибутковим на той час бізнесом – кушнірством та кожухарством. З-під Варшави прибув у село інструктор, який вчив селян правильно годувати овець, вичиняти шкіри і шити кожухи та шапки. І вже через невеликий проміжок часу у маленькому селі на березі Прип’яті бігало п’ять отар овець по 60 голів у кожній. Роботи вистачало всім. Бо одні доглядали худобу, інші засівали землю, треті переробляли продукцію. І дід все казав: “Якби не колгоспи, хтозна, може, поблизу села вже стояв би завод із виробництва шкіряних виробів... (бо й сам усе життя майстерно вичиняв шкурки тварин, шив кожухи, а бабуся робила вишивку на цьому одязі). Таких сильних господарів, які так любили б землю і труд, тепер одиниці. У селі сьогодні земля заросла бур’яном, про отари овець давно забули, а поголів’я худоби нестримно зменшується. Радянська система, забравши і землю, і реманент у колективну власність, за десятиліття викорінила з душі й почуття хазяїна.
Хоча згадаймо історію, нашу літературу. І сварки, і війни, і розбрати, і навіть вбивства, а часом й одруження, були через землю. У повісті Ольги Кобилянської “Земля” молодший син Івоніки Сава за неї вбиває свого брата Михайла. Багато уваги цій темі приділяє у своїх творах і Василь Стефаник, якого називають великим знавцем селянської душі. У новелі “Межа” він також піднімає проблему влади землі, де за межу сусід знищує сусіда... Через клапті чорнозему були вбивства і в наш час. Особливо, коли вона належала колгоспам. А у користування можна було взяти всього 15 соток. Коли ще колгоспники мали якісь “блага” від роботи у колективному господарстві, то сільська інтелігенція страждала. Той, хто утримував худобу, умудрявся собі розорювати земельку в лісі, а сіно по жмені збирати в долинках, обабіч доріг. Сьогодні відпустили селянина у вільне плавання: бери, працюй, господарюй! А він, отримавши право на земельний пай, інколи не знає, що з ним робити...
Найбільше держактів видали там, де поля “жирніші”?
На Волині набули права на земельну частку (пай) 237577 громадян, з них 234807 отримали сертифікати.
– На сьогодні державних актів на право власності на земельні ділянки (пай) видано понад 202 тисячі, що складає 76,2 відсотка, – зазначив Василь Василенко, заступник начальника головного управління Держкомзему у Волинській області. – Найбільше держактів отримали селяни Луцького району – 99,9%, Іваничівського – 99,7%, Володимир-Волинського – 98,2%. Найменший відсоток видано у Любешівському, Старовижівському та Любомльському районах. Гальмує цю видачу така причина: людина, яка отримує акт, позбувається державних пільг, у тому числі і допомоги на дітей. Не хочуть люди забирати землю ще й там, де низька її якість. До всього в нашому регіоні часто пай видають у кількох місцях (дуже розпорошені земельні масиви, а не так, як на сході України), і це впливає на кінцеву вартість усіх послуг. А пройти селянинові доводиться немало кабінетів, бо до виготовлення і реєстрації документів причетні багато структур: райдержадмінстрація, сільська рада, районне управління держкомзему, районний архітектор, райвідділ центру земельного кадастру.
– Окрім сільськогосподарської землі, люди приватизують ще й ділянки, які їм надали у користування?
– Так, це ділянки для житлового та гаражного будівництва, ведення присадибного господарства. В області таких людей більше трьохсот тисяч. Знову ж, найбільше їх у Луцькому районі, додалось місто Володимир-Волинський та Шацький район. Звичайно, приваблюють наш люд ділянки біля міст та озер, як в Шацькому районі. Багато хто запитує, чи є кінцевий термін приватизації цих ділянок? У законодавстві його чітко не визначено, але я би радив зробити це якнайшвидше, бо ціни ростуть. Колись можна було приватизувати ділянку за 40 гривень, то тепер це коштує значно дорожче. А коли виникають земельні спори, то тут не повинні дрімати сільські ради, районні адміністрації. Рано чи пізно продаж сільськогосподарської землі буде. Але має бути нормальний його механізм, щоб захистити людину. Бо вийде так, як це сталося з майновими сертифікатами. Одиниці прихопили цілі заводи, а народ і крихти не отримав. А закони “Про ринок землі” та “Про земельний кадастр”? Вони 10 літ доопрацьовуються на верхах. І як відпускати сільськогосподарську землю на продаж?
Хоч пісок – аби біля озера
– Сьогодні продавати землю – це створити можливість купці багатих людей нажитися. Але аж ніяк не селянам, – переконана голова Шацької районної ради Ольга Сахарук. – Немає жодного прийомного дня, де не піднімалася б тема землі. У районі і суди по земельних питаннях відбуваються, одна справа розглядалася навіть у Верховному. Допоки немає повної інвентаризації землі, її продавати не можна. Крім того, я категорично проти змінювати її призначення. Наприклад, біля озера Світязь є сільськогосподарська земля Пульмівської сільської ради. До речі, там розпаювання пройшло публічно і справедливо: її поділили на три категорії – та, що біля озера, більш родюча і менш родюча. Люди отримали її методом жеребкування. І вважаю, що Світязь рятується тільки завдяки пульмівській стороні, де землі ще не змінили свого призначення і не забудовані. Адже не може водойма витримати таку навалу людей, природний ресурс не безкінечний. Неофіційна інформація: ніби мають у Верховній Раді прийняти закон, який би забороняв міняти призначення землі у рекреаційній зоні. Я тільки за це. Крім того, чи думають люди, коли продають свої земельні наділи біля озер, про наслідки? Ні. От в урочищі Ляпове біля села Мельники збудовано багато дач (із самого початку це були землі сільськогосподарського призначення). Сьогодні там немає каналізації, вигрібні ями не найкращої якості, люди не можуть проїхати до сінокосів, бо на дачному масиві навіть шлагбаум поставили. А хто винен, що вони цю землю продали? Коли виникають проблеми, йдуть до влади. Тобто де земля біля води, там і проблеми з розпаюванням. Інтерес же до неї не як до годувальниці, а як до товару. Поки немає ціни на землю, селян сьогодні хочуть обдурити так, як колись із державним майном: людям давали ваучери, які вони продавали за мішок цукру, натомість у державі надто швидко наплодились мільйонери. Зараз, схожа ситуація. Якщо селяни втратять землю, то стануть ще біднішими. Я категорично проти її продажу іноземцям. Крім того, навіть віддаючи їм в оренду паї, треба добре читати, що вони садитимуть. Бо що зараз в основному вирощують? Енергетичну лозу, соняшник, ріпак – енергозберігаючі культури, які виснажують землю. Тобто інтерес до України у світі зростає як до сировинного додатку. Хто ці грунти після оренди відновлюватиме? Ми? У нашої держави, народу не так і багато чого залишилось – земля, надра, ліси.
Не орють, не сіють, а в оренду беруть. Чому?
Те, що землю в оренду невідомі фірми беруть і на заході України, не для кого не секрет. І тільки здається, що обдурити селян можуть на сході, де земля більш вартісна і плодовита (не раз у ЗМІ інформували, що люди втратили свої паї назавжди через хитромудрі договори оренди). Депутат Старовижівської районної ради Олександр Литвин переконаний, що вистачає ошуканців і у нас:
– Якщо брати наш район, то землі тут не надто родючі. Найякісніші – у Журавлиному, Паридубах, Смідині. От і прийшов орендар уже в Журавлине. Коли я переглянув минулого року запропонований договір оренди земельних паїв селян “Волинськими аграрними інвестиціями”, дуже засумнівався. Деякі пункти насторожували. Як, наприклад, “Поліпшення стану земельної ділянки, проведеної орендарем за письмовою згодою з орендодавцем, підлягає відшкодуванню”. Повинні були б укласти окрему угоду, як поліпшуватимуть ту землю? Однак минуло більше року, але її селяни й в очі не бачили, як і підписаних ними... договорів. А якщо поліпшення землі відбуватиметься за рахунок селянина, то яка за роки оренди сума набіжить? Вражаюча. От і виходить, що земельку, коли настане час її продавати, селянин орендарю віддасть безкоштовно. За борги. Юридично орендодавці такі договори оформляють дуже грамотно. Але аж ніяк не на користь дядька. Поки що на продаж землі накладено мораторій. До президентських виборів ніхто нею не торгуватиме. Але колись вона буде товаром. Переконаний, що саме держава має викупити у селян паї, бо це національне багатство. У статті 13 Конституції України вказано, що земля, надра, ліси – це власність держави, а отже, українського народу, і нею мають розпоряджатися саме люди. Схема у товстосумів проста: задешево хапнути в селянина їх наділи, а потім втридорога перепродати іноземцям. Пам’ятаєте у книгах з історії малюнок, де кріпак однією ногою стоїть на клаптикові земельки? Отаке може чекати й нас при незалежній державі.
У Журавлинській сільській раді підтвердили, що дійсно з “Волинськими аграрними інвестиціями” 58 селян уклали 232 договори оренди своїх земельних паїв. Однак на руки їх ніхто людям не видав. Та й жоден гектар землі нові господарі ні минулого року, ні цього не зорали і не засіяли. Для чого тоді платити гроші за цю оренду? Яка мета такої оренди?
Багато селян переконані, що в країні із продажем землі почнеться її переділ, як колись державних підприємств. От тільки як ті, хто живе у селах, розпорядяться своєю власністю? Микола Собуцький, голова асоціації фермерів Волині каже, що у корумпованій державі (а наша такою і є) землю не можна купувати-продавати, але й мораторій сьогодні працює не на дядька, а на корумповану чиновницьку рать. Олігархи хочуть нагріти руки, коли ціни низькі і безлад.
– Інша справа, яким чином підняти свідомість дядька, щоб він навчився правильно розпоряджатися землею і відчував себе господарем, а не найманцем. Треба зламати психологічний бар’єр селянина, що він не раб. От наведу приклад. У 2008 році я приїхав у село Радомишль разом з одним іноземним спеціалістом (він мав розповісти селянам, як господарює цивілізований світ). Спочатку люди слухали, а згодом почали виходити із залу, де проходили сходи селян. Кажуть: “А ми думали, що нас приїхали брати...” Я був шокований. Люди готові продаватись, віддавати землю будь-кому. Та це, даруйте, соціальна проституція. Самим треба господарювати, а не чекати, що хтось “візьме” і з неба посиплеться манна. А щодо продажу, то держава до нього не готова. Наприклад, у Польщі брат братові землі не продасть і в оренду не віддасть без участі держави, яка запитає, чи він її не залишить у гіршому стані, ніж попередник. А у нас є чиновник, олігарх, які тільки й хочуть цю землю хапнути.
У тому, що паї продавати не можна, переконаний і Петро Камельчук, керівник СВК “Дружба” Турійського району, депутат обласної ради:
– Нехай її скупить держава. Бо люди будуть ошукані. Вже тепер по селах укладають кабальні договори. Оскільки на ній живуть і працюють селяни, то вона тільки їм і повинна належати. Прикро, що у нашій незалежній державі, де 25 відсотків світових чорноземів, земля не засівається, заростає бур’янами... Комусь, видно, це вигідно.
І тільки від справжніх господарів, які вміють думати наперед, а не жити сьогоднішнім днем, залежить, чи буде земля у власності селянина. Чи буде він на ній працювати як господар, чи гнутиме спину як раб.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
