«А чим я гірша від Пугачової?»
Яблуко спокуси для Валентина
Уже більше тридцяти років Ніна Новицька живе у Києві, але українською розмовляє погано. Переїхала вона сюди з Воронезької області після страшного горя – чадним газом у власному будинку задушилися її матір, батько та двоє неповнолітніх дітей. Оселилася у тітки, влаштувалася на роботу й почала все з чистого аркуша.
Валентин, як кожен сільський чолов’яга, довгий час їздив на заробітки. Спочатку в Росію, згодом до Києва. Останнім часом працював у столичній школі сантехніком та зварником. Тут і познайомився з Ніною. Деякий час не мав де жити, тож попросився до неї в квартиранти. Жінка знала, що у Валентина важкохвора мати, і підтримувала морально. Тож, коли він запропонував поїхати на “западенщину” провідати рідних, не роздумуючи погодилась. Кілька днів погостювали у батьків, а як тільки повернулись до столиці, їх наздогнала звістка: “Мати померла”. Приїхали на похорон. Сестра, побачивши, що Валентин добре ладнає з Ніною, запропонувала оселитися в будинку у селі Квасовиця Локачинського району. Рішення прийняли одразу. І тепер кілька місяців на рік пара мешкає у цьому невеличкому селі, а як набридне “деревенская экзотика”, мчать до Києва.
– Чула, що ви квартиру здаєте, а самі господарюєте тут? – переповідаю плітки.
– Та хто таке вигадав?! Ні, столицю на ЦЕ не проміняю. Тут нема ніякої цивілізації. Щоб купити щось із продуктів, треба йти за кілька кілометрів. Ні газу, ні води нема. Поки на електроплитці зварю їсти, мине півдня, – каже жінка.
Біля хати є більше гектара городу. Проте ніхто його не обробляє.
– А навіщо? – дивується. – Та це ж стільки треба наробитися, грошей витратити, а ще виорати, зібрати врожай. Ні, краще купити. Минулого року ми людям допомагали, та й заробили овочів, на цілу зиму вистачило.
На лавці коло хати гріється пес. Поруч їдять зерно кури. Оце й уся живність.
– Раніше двоє свиней тримали, то такі добрі вдалися, м’ясні. Одне закололи, друге – продали, – приєднується до розмови Валентин. – А тепер приїжджаємо у село, щоб відпочити від міського шуму.
– Любимо бути на природі, із сусідами погомоніти. Ми з усіма мирно живемо. На свята збираємось, вип’ємо, заспіваємо, аж душа радіє, – додає жінка.
«Любви все возрасты покорны?»
– Певно, косо на вас дивляться, коли йдете разом з Валентином селом? Заздрять, мовляв, такого молодого відхопила, – питаю.
– Хай собі люди говорять, на те вони й люди. Я ні на кого зла не тримаю, а знаю своє. Ви хіба не чули, що зараз так модно, щоб чоловік був молодший за жінку? От Пугачова жила з Кіркоровим. Ну, то ще так-сяк. Ні, давай їй Галкіна. Молодшого. А я чим гірша від Пугачової? – сміється.
Ніна Новицька вже давно пенсіонерка. Поки Валентин не має стабільного заробітку, живуть на її пенсію. Продукти купують. Завжди у хаті є смачні цукерки, вино. “А як раптом зайде хто у гості, пригостити ж треба! Я люблю, щоб у мене все було про запас”, – додає господиня.
– Ніна хороша жінка: і наготує, і прибере. Ось нещодавно хату побілили, підлогу пофарбували, а хіба в селі потрібні ці євроремонти? – розмірковує чоловік.
На ліжку помічаю чимало газет та модні глянцеві журнали.
– Купуєте?
– Ні, “Вісник”, “Волинь” та “Віче” передплачуємо. Любимо почитати, дізнатися, що у світі цікавого діється, а журнали з ресторану принесли. Чого дивуєтесь? Ми у Києві іноді ходимо в ресторан. Хочеться культурно відпочити, музику послухати, на гарно одягнених відвідувачів подивитися… Подихаєш культурною атмосферою, і себе відчуваєш зовсім іншою людиною, – пояснює Ніна Іванівна і несподівано пропонує: – “Кагор” будете?
Ствердно киваю головою. Жінка швидко накриває на стіл. Насипає гору цукерок. Нарізає торт. “Це у батька в Окорську були, там спекла, бо в нас духовки нема”. Валентин приносить яблука із саду.
– Давайте за добро, – пропонує перший тост киянка, – бо, які б ми не були, старі чи молоді, завжди маємо пам’ятати, що на доброті та любові тримається світ.
Руслана ТАТАРИН,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
