Козацтво – це та сила, яка зможе об’єднати Україну
Скульптури Володимира Лупійчука, на жаль, нині уже покійного, – це неповторні шедеври мистецтва. Нічого подібного раніше бачити не доводилося. Головна тема, яку він популяризував через свою творчість, – українське козацтво. Кожна скульптура неповторна, і яка найкраща, визначити неможливо. Біля кожної зупиняєшся, завмираючи, лише з однією думкою: “Як таке можна створити?”
Мистецтво не було самоціллю
Певно, можна, якщо тим, що робиш, живеш і це є твоєю живодайною силою. Таким джерелом для творчості самобутнього скульптора стало козацтво. Ну і, безумовно, ці творіння могли з’явитися лише в руках істинного українця…
Володимир Васильович народився і виріс на Поділлі у місті Волочиськ. Дід і батько були хорошими шевцями, правда, коли прийшли совєти, його батьки теж потрапили у колгоспне рабство, яке не могли не відчути й діти. Але сім’я була читаюча, і його дитячу душу теж пройняла не одна цікава історія з тих книг, які потрапляли й до нього. Певно, ще тоді, як тепер вважає його син, Володимир Васильович познайомився з козацьким рухом в Україні, що вразив і залишив слід на все життя. У 1944 році, коли Володимиру Лу-пійчуку виповнилося всього 14 років, він подався з дому, й з того часу рідко коли сюди навідувався. 1945 року поступив до Львівського художньо-ремісничого училища. А після його закінчення хлопець почав самостверджуватися. Ось як про ті давні батькові роки говорить його син Віктор, який обрав той самий шлях у творчості. Правда, його більше захоплюють дохристиянські мотиви.
– По молодості батько захотів поступити у “мореходку”. Десь простудився, лікувався у Москві. Звідти сів на поїзд і поїхав на Кавказ, потім на Азовське море. Його там навіть ловили за порушення державного кордону. Словом, він був неординарною людиною. Так “прошатався” до армії, а потім осів у Тернополі. Працював ліпником на будівництві, водночас захопившись скульптурою, обрав для себе козацьку тематику, якій не зраджував до останнього дня життя.
Чому саме козаччина стала близькою цьому талановитому митцю навіть без вищої освіти (усі необхідні знання здобував сам)? Володимир Васильович читав багато професійної літератури, а ще захоплювався історією, добре знав конституцію Пилипа Орлика. І в якийсь час свого життя дійшов висновку, що лише навколо козацтва можна об’єднати Україну та українців. Більше того, був переконаний, що і державний устрій, і судоустрій Гетьманщини були взірцем для творення нашого законодавства, у яке, можливо, треба було лише внести деякі поправки. Зрозуміло, що згодом Володимир Лупійчук стає найшановнішою людиною серед сучасного українського козацтва, йому дають звання генерал-хорунжого, а пізніше обирають головою Ради старійшин козацтва України. При совєтах, зрозуміло, така тематика дещо насторожувала комуністичних ідеологів, не всі розуміли його захоплення й у незалежній Україні. Хоча називали Майстром, проте дивувалися, що бавиться у козацтво.
– Мистецтво для батька не було самоціллю, – розповідає його син. – Він через свої роботи ніс ідею. Насамперед він був козаком, громадянином, а потім художником. Маючи безліч виставок по Україні, а раніше і в Росії, до того ж, у центральних музеях, ніколи не думав про звання й відзнаки. У Спілку не перся – що присвоювали, те за ним лишилося. Звання заслуженого майстра народної творчості таки отримав.
Усі задуми реалізувати не встиг
Фактично усі скульптури Володимира Лупійчука виготовлені з дерева й підписані рядками з “Кобзаря” Тараса Шевченка, чимало з них присвячені його творчості. Аби взятися за роботу, спочатку читав необхідну літературу, виношував ідею, потім робив витвір у гіпсі, і лише тоді вирізав на дереві. Володимир Васильович сам пошив увесь козацький одяг, аби бачити, як він лягає, як драпірується.
– Коли робив скульптуру, як козак коня заарканює, одягнув мене по-козацьки і сказав тягнути шнур, прив’язаний до труби, щоб уявити, як це має бути, – пригадує Віктор Володимирович.
Можливо, тому його герої-козаки настільки реальні, кожен зі своїм сумом, тривогою, радістю. Твори цього митця розійшлися по усьому світу. Коли канадці вирішили зробити виставку, то попрохали привезти декілька робіт. За океан митець вирушив з десятком скульптур (вони досить об’ємні), а щоб заповнити усі виставкові зали, його скульптури сюди доправили самі канадці зі своїх колекцій. Зараз кожен музей вважає за честь мати твори Володимира Лупійчука, за які пропонують шалені гроші і яким не має ціни.
У 90-х роках зародилася прекрасна ідея зробити меморіальний комплекс “Останній шлях Кобзаря” – це ті одинадцять кілометрів від собору в Каневі до Чернечої гори, де труну з прахом українського Генія несли на плечах для перезахоронення. Участь у конкурсі брав і Володимир Лупійчук. Його ідея та ескізні роботи, представлені для цього меморіалу, стали переможцями конкурсу. Та, на жаль, цей задум так і не втілили в життя. Та й самого Володимира Васильовича три роки тому не стало. Можливо, це вдасться сину Віктору, хоча і він розуміє, що зробити це надто складно.
“Козацтво – моя зоря, моє сонце, котре зігрівало, манило мене у світ вільного і гордого, благородного людського життя. Дух козаччини, котрий несе із глибини віків нашу національну ідею, владно кличе нас іти до поставленої мети: відродження української нації, і на її основі – розбудови Української Національної Держави”, – такі рядки залишив Володимир Лупійчук. На жаль, до цього часу, руйнівників національної ідеї в Україні набагато більше, аніж її будівничих.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область
Володимир ЛУПІЙЧУК на виставці в Канаді
| Comments: |
