У білорусів є на що подивитися і чому повчитися
Про Білорусь у нас найрізноманітніші уявлення. Насамперед сформована думка, що “бацька” Лукашенко тримає усе в своїх руках і совковий менталітет досі притаманний білорусам. Мовляв, вони так і залишилися зі своїми колгоспами, державними підприємствами, совдеповськими магазинами, тобто десь там, позаду нас, українців, бо не мають “свободи слова”. Побувавши нещодавно у сусідній Білорусі, переконалася у правдивості народної мудрості, що краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Насамперед хочу поділитися тим, що справило найбільше враження.
Їздимо за кордон на смердючих «Ікарусах»
Хоча спочатку про нас, українців, адже поїздка почалася з Луцького автовокзалу. Чесно кажучи, було несподіванкою, що до Бреста їздить ще допотопний “Ікарус”. Виникає запитання: якщо в Україні до власників маршрутів пред’являються неабиякі вимоги стосовно автобусів, то чому за кордон випускають, перепрошую, старі й смердючі? Цікаво, чим керується комісія при оголошенні й проходженні тендеру на цей маршрут? У нас в Україні до Ковеля комфортабельніші автобуси чи маршрутки, не кажучи уже про ті, які йдуть до Києва чи інших обласних міст. За три з половиною години якось допхалися до міжнародного пункту пропуску Доманове. Перетин кордону забрав цілу годину. Правда, особливих нарікань до прикордонників з обох боків кордону не було. Але одразу помітили різницю між самими пунктами пропуску: білоруський виглядає набагато краще.
І ось ми на білоруській трасі – вона бездоганна. Проте вразили узбіччя, на яких хоч і не стоять білборди з гаслами на кшталт “Дякуємо за чисті узбіччя”, однак вони не те, що чисті, а просто вилизані. Трава викошена так, як у нас це можна побачити лише у центрі міста, і ніде жодного папірця, порожньої пляшки чи ще якогось сміття. За узбіччями такі ж самі охайні поля – ні травинки, ні зілинки. У прикордонних селах уже не ті бідненькі сірі дерев’яні будиночки, які запам’яталися ще із радянських часів, коли нас школярами возили на екскурсію у Брестську фортецю (хоча є ще й такі хати), а в більшості сучасні, муровані. Села теж охайні, з асфальтованими дорогами, у крайньому разі – висипаними гравійкою.
Вигляд автостанції й навколишньої території у Бресті й справді чимось нагадав ще радянський період. Проте зовсім скоро зрозуміла, що Брест уже далеко не “совдеповський”. Знову-таки це місто – ідеально чисте. У нас лише до Дня Конституції якось спромоглися деінде підкосити. Однак до трави й бур’янів по вуха ми уже за останні роки звикли. Відразу згадалися слова працівниці нашого консульства у Бресті Алли, яка родом зі Старовижівського району: “Коли ще вчилася у Луцьку, то він був акуратний, а років два тому приїхала і вжахнулася, який занедбаний”.
Справді, Луцьк на фоні Бреста – задрипане містечко. Заросле, без квітів, з дірявими тротуарами й облупленими будинками. Для Бреста найкраще підходить російське слово “ухоженный”. Уже цього вистачає, аби сказати, що тут дійсно є господар. Розмовляючи із заступником голови міськвиконкому, поцікавилася, де вони віднаходять гроші на косіння, бо доводилося бачити, як на вулиці працювало по п’ять і більше косильних машинок. “Якби наш голова на це не знайшов грошей, то він на цій посаді не працював би”, – посміхаючись, відповів мені його заступник. У них голова призначається президентом. Відразу зазначу, що білоруси до свого президента ставляться нормально, багато в чому його підтримують, наголошуючи, що якби не він, то у державі не було б порядку. Хоча є й такі, хто його політику не поділяє. А про нинішнього міського голову жителі Бреста говорять з повагою, як і про губернатора, наголошуючи, що вони зробили більше, ніж їхні попередники разом узяті.
У місті усі тротуари викладені бруківкою, не клаптями, як у нас, а в один колір вздовж усієї вулиці і частіше яскравою. Там, де ще її нема – викладають. Реставруються не лише дороги і тротуари, а й будинки. Центральний пішохідний “бродвейчик” (вулиця Совєтская) – майже як нова копійка. Залишилося доремонтувати кілька десятків метрів і відреставрувати тут будиночки, які запаковані у риштуванні й целофані. Брест за зовнішнім виглядом, та загалом ця область мають справді європейський вигляд. Повертаючись з Кобрина, не раз перепитувала у водія, чи це вже не передмістя Бреста, а у відповідь чула: “Ні, це село”.
Заболоттівський пункт пропуску, як паршивий курник
Ще неабияк вразило у Білорусі будівництво. Якщо у нас ця галузь у стагнації, то там не вистачає будівельників. Лише на одному мікрорайоні налічила дванадцять підйомних кранів. І, до речі, будинки у них будують не такі, як у нас, “безликі” дев’ятиповерхівки, а цікаві за архітектурним дизайном. Колись, зауваживши луцькому міському голові Богдану Шибі про нікудишній дизайн наших нових житлових будинків, почула, що при кращому вони будуть дорожчі. А от у брестчан вони і набагато кращі, і значно дешевші (ця та інші теми про білоруське життя будуть висвітлюватися в окремих публікаціях). Тобто у сусідів нашим керівникам є не просто на що подивитися, а й можна багато чому повчитися. Хоча з розмов із людьми різних професій зробила висновок, що там таке поняття, як хабарництво, ще не перевелося, однак з ним все-таки заповзято борються. Крадуть значно менше, аніж у нас, тому й вистачає грошей навіть у кризу не лише траву косити, а й виконувати усі раніше оголошені програми.
Різного краму в їхніх магазинах вистачає. Щодо купівельної спроможності, то вона у білорусів, певно, не краща, ніж у нас. Середня зарплата по Бресту 950 тисяч рублів – це приблизно 330 доларів. Зрозуміло, що правоохоронці, будівельники, підприємці працівники деяких інших галузей отримують більше.
На превеликий жаль, покидали Білорусь з великим соромом. Згадалися слова Верещагіна із відомого фільму “Біле сонце пустелі”: “Не за себя, за державу обидно”. Назад поверталися електричкою. На білоруському кордоні у вагон зайшло декілька прикордонників зі спеціальним обладнанням. Швидко оглянули паспорти, і за хвилин двадцять ми рушили далі. Знову відмітила їхній пункт пропуску: чепурні будиночки, бруківка, навколо чистота й порядок. І лишень вийшли на нашій станції у Заболотті (про яку вже писали), як відразу зрозуміли, що ми в Україні. Цей міжнародний пункт пропуску, про що зазначено поряд з нашим прапором, виглядає не те що убого, а гидко. Саме “приміщення”, де роблять огляд документів, – це два жахливі вагончики на кшталт препаршивого курника, перед якими баюра, а в самих вагончиках грязюка, що сумку поставити ніде, треба тримати в руках. Все заросле, сіре, бідненьке. Вокзал – раритет, певно, ще польських часів. З нужника (туалетом це й не назвеш) пре сморід на всю околицю. Зайти туди неможливо. Якщо вже крепко припече, то сумочку треба вішати на шию. Вибачите, і ось з такими з...ми пунктами ми премося у Європу! Юлія Володимирівна не нахвалиться, як її доблесні працівники виконують і перевиконують плани митного збору. Тільки на що ці гроші використовують (особливо перед виборами) – це вже інше питання. Наш консул у Бресті звертається до всіх керівників на різних рівнях, аби привели цей перехід до належного вигляду, – поки що нуль реакції. Дохазяйнувалися ми до ручки на усіх рівнях, починаючи від сільських голів і закінчуючи урядом. У нас “свобода слова” підміняється суцільною цинічною брехнею, і жодної відповідальності ні за слова, ні за поступки наші чиновники не несуть. Білоруси менше галасують про те, що вони центр Європи і не так туди рвуться, як ми, але нема сумніву, що потраплять у Євросоюз значно раніше. Це не ода білорусам і Лукашенку, бо і в них є свої проблеми, про які обов’язково згадаємо, однак те, що вони ідуть у правильному напрямку і далеко попереду нас, не маючи тих ресурсів, що Україна, – це безперечний факт.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Луцьк–Брест
| Comments: |
