Хто вчить наших дітей?
Підпис відсутній
«Дітки, не можна сміятися над чужим горем»
Колись у Західній Україні бажали своєму найзапеклішому ворогові: “Щоб ти вчив чужих дітей”. Очевидно, недаремно наші люди таке придумали, бо добре розу-міли всю складність цієї професії.
Старше покоління ще пам’ятає, як за Польщі перед педагогом знімали шапку і зверталися: “Пане вчителю”. Це можна зрозуміти, бо у ті часи він дійсно був паном, одним на п’ять чи десять сіл. Учитель не тримав города і корову. Його платні вистачало, щоб прогодувати сім’ю. У царській Росії педагог мав статус державного службовця та відповідне матеріальне забезпечення.
Кажуть, що радянська влада підняла престиж вчительської праці до небачених висот. Вчитель у той час – найпоширеніша професія інтелігенції.
Щодо престижу, то під завісу комуністичної епохи з’явився анекдот: діток у дитячому садочку запитували, ким працюють їхні батьки. І ті одне перед одним хвалилися: директором магазину, завбази, прокурором, суддею. А одна дитина тихенько сказала: “Учителем”. Всі стали реготати. Тоді вихователька каже: “Дітки, не можна сміятися над чужим горем”. Цей анекдот – показник ставлення суспільства до надзвичайно важливої, можна навіть сказати, однієї з найважливіших професій.
У перші роки незалежності особливо скрутним було становище педагогів. Багатьом довелося ставати фермерами, тримати господарство, щоб вижити, прогодувати свою сім’ю. Чимало талановитих вчителів залишили школи і подалися на заробітки. На будовах Португалії мені доводилося зустрічатися з колишніми педагогами, які вже ніколи не будуть вчити дітей. Ми тоді навіть жартували, що можемо у тому містечку, де працювали, відкривати українську школу. Підбір кадрів був практично повний: колишній директор школи, історик за освітою (автор цих рядків), фізик, біолог-хімік, математик, не вистачало тільки українського мовника. Місцеві португальці спочатку навіть не вірили, що разом з ними копають траншеї люди з вищою освітою. Вони з повагою казали: “Професор – сеньйор”, що в перекладі означає: “Вчитель – це пан”. Ми тільки розводили руками... Щоправда, в останні роки держава стала більше приділяти уваги освітянам, підняла їм зарплату, але що вона після інфляції варта?
Ми поцікавилися у державного чиновника, професора педагогіки та молодого сільського вчителя, що вони думають про авторитет педагога та престиж професії.
Шкіл багато, учнів – мало
Отож із запитанням “Хто вчить наших дітей?” ми звернулися до начальника управління освіти та науки Волинської облдержадміністрації Михайла Поповича:
– Якщо брати в історичному розрізі, то за Польщі було дуже мало вчителів, тому авторитет вони мали незаперечний. Сьогодні на педагога вже дивляться не як на небожителя, а як на людину, яка має одну з багатьох професій, хоча я не можу сказати, що її престиж падає.
На Волині 43 заслужених вчителі України і 48 заслужених працівників освіти. Є 1301 молодий учитель (8 відсотків). Перевищує потребу фахівців українська та російська філологія, початкові класи, історія, економісти, юристи. Назріває нестача у вчителях інформатики, трудового навчання, фізики, математики.
У школах працює 10 відсотків пенсіонерів від загальної кількості.
З іншого боку, не можна сказати, що вчитель нині має якийсь особливий авторитет, бо такі часи настали. Батьки ставляться зараз до педагогів по-іншому. Часто такий привід дають самі вчителі. Але головний показник роботи педагогів – результати зовнішнього незалежного оцінювання. Наші діти досягли високих результатів, ми знаходимося у першій десятці серед областей нашої держави. Ще одна цікава деталь: зовнішнє оцінювання також показало, що у звичайній сільській школі, де набагато гірша матеріальна база, ніж у містах, але є вчитель-професіонал, діти мають навіть кращі знання, ніж учні престижних шкіл та гімназій.
Найбільш болючі місця в освіті: вчитель не отримує таку платню, на яку він заслуговує. Молодому спеціалісту при повному тижневому навантаженні встановлюється посадовий оклад 943 гривні. Середня зарплата працівників освіти в області становить 1327 гривень.
Досить серйозною залишається проблема малокомплектних шкіл. На сьогоднішній день ми її не можемо вирішити, бо люди психологічно не готові. Ми почали призупиняти роботу малокомплектних шкіл. Рано чи пізно їх доведеться закрити. Їхнє утримання – це змарновані бюджетні гроші. Але виникає інше запитання: куди подіти вивільнених вчителів та шкільні приміщення? Тому цю проблему треба вирішувати на державному рівні.
Кость ГАРБАРЧУК
| Comments: |
