Волинянина оперував особистий лікар Гітлера
Олександр ЯРОЩУК досі пам’ятає повстанські паролі
Листоноша був кур’єром УПА
Його мама померла, коли хлопчикові було два роки. Залишився батько з чотирма синами на руках та п’ятьма десятинами землі. Невдовзі одружився з жінкою, яка була старшою за нього на 17 літ, але мала багато землі. Збудував нову хату, поштукатурив всередині, а щоб вона швидше сохла, поставив залізну грубку-“буржуйку”. Старші брати Сашка спали на печі, а він, найменший, сидів біля “буржуйки”. Якось задрімав і впав лицем на розпечену грубку, аж зашкварчало. Діти полякалися, наробили крику. Батько вбіг у хату, відірвав дитя від грубки, а на хлопчикові живого місця не залишилося. Думали, до ранку не доживе. Батьків брат Дмитро вже й труну маленьку зробив, готувалися до похорону. Врятували Сашка лляною олією, тільки шрами залишилися на все життя.
– Заросло, як на собаці, – усміхається Олександр Степанович. – У шість років я пішов в Іванчицях у перший клас. У нас за Польщі була чотирикласна українська школа, мали тільки один урок польської мови. З нами разом вчилися жиди та чехи. На 120 учнів – одна вчителька-галичанка, націоналістка Ольга Яцкевич. Саме вона посіяла у наших дитячих душах зерно любові до України.
У 1939 році, коли прийшли “визволителі”, то заборонили перед уроками читати молитву “Отче наш”, з класу винесли ікони, і на стіні з’явилися портрети Леніна і Сталіна. Свідоме дитинство Олександра Ярощука припало на роки німецької окупації. Його не забрали в арбайтери, бо не підходив за віком. Зате у 1944-му, коли повернулася радянська влада, 14-річного хлопчину, маленького на зріст та худенького, забрали на шахти Донбасу.
– Нас таких було півтори тисячі з Волині, – згадує чоловік. – Казали, що ми будемо вчитися у ремісничих та залізничних училищах. Але всіх кинули в шахти, і ми працювали разом з полоненими німцями, румунами та мадярами. Вони нас, дітей, шкодували, допомагали виконати норму. Бачу, що не виживу, робота каторжна.
У 1945-му, коли закінчилася війна, разом з земляком з села Цегів Горохівського району Іваном Фелінським домовилися втікати. На залізничній станції Попельня їх впіймав міліціонер. Сашко віддав йому заховані у шапці продуктові картки, і правоохоронець відпустив хлопчаків. Після повернення на Волинь кмітливий 15-річний хлопчина став листоношею. У тому післявоєнному хаосі його не дуже розшукували. Коли прийшли якісь папери на втікача, то секретар сільської ради їх викинув. У 1946-му Олександр Ярощук встановив зв’язок з вояками УПА. В Іванчицях були три схрони, у яких вони переховувалися. Возив грипси у Рудку-Козинську та інші села. Він мав добре прикриття, адже, як листоноша, скрізь міг вільно їздити. Підпільник досі пам’ятає паролі та відповіді на них. Чесно зізнається, що виконувати різні доручення повстанців було страшно. Спочатку чекісти заарештували старшого брата Івана, а згодом і Олександра. Їх видав місцевий сексот. Кожен з братів Ярощуків отримав по десять років таборів.
Комендант Токіо запрошував на банани
Оскільки хлопець ще був неповнолітнім, то потрапив у найбільшу в Радянському Союзі дитячу колонію – у місто Дрогобич Львівської області. Там утримували понад 3000 малолітніх в’язнів, з них 250 політичних. Коли юнакові виповнилося 18 літ, розпочалися дорослі табори. І потрапив волинянин у селище Тайшет Іркутської області. Згодом будував Братську ГЕС. Довелося ще побувати у тюрмі. Разом з ним в одній камері сидів Пилип Михайлович Сапига – талановитий поет з Рава-Руського району Львівської області. Олександр Ярощук вчив напам’ять вірші свого сусіда. Хоч минуло вже шістдесят літ, чоловік один за одним читає їх без запинки. Вражає його неймовірна пам’ять:
– Хочу, щоб вони не пропали, а залишилися людям. Я був живим диктофоном. Згодом ми з Пилипом п’ять років не розлучалися. Були, як рідні брати. Останнім шматком хліба один з одним ділилися. Вже стільки років його шукаю, і не можу знайти. Сподіваюся, що живий.
Цікавлюся у мого співрозмовника, чи це правда, що він був в одному таборі з особистим лікарем Гітлера?
– У табірному госпіталі його називали доктор Лєльке. Казали, що він з тієї групи медиків, яка опікувалася здоров’ям їхнього фюрера. Після війни був засуджений на довічне ув’язнення. Він був дуже добрий спеціаліст, – підкреслює Олександр Степанович. – Я в таборі обморозився, і на лиці злазила шкіра (воно ж з дитинства обпечене). Мені робив операцію наш лікар Манюк, а асистентом у нього був доктор Лєльке. Добре пам’ятаю, як мені натягували шкіру, а німець нашого хірурга переконував: “Так нельзя делать”. І наполягав, що треба робити пластичну операцію. Але Манюк його не послухав, та в умовах концтабору, напевно, і не було такої можливості. І бачите, яке лице мені зробив. Після операції німецький лікар приходив до мене. Не знаю, як потім склалася його доля. Ще в таборі утримували багато японців, навіть військовий комендант Токіо на прізвище Мацуо. Він мене запитував: “Маленький Саша, ты кушал банан? Приедешь ко мне в Японию, попробуешь банан”. Не дожив Мацуо до звільнення...
У 1956 році Олександр Ярощук звільнився з табору. Познайомився в Мордовії з дівчиною-українкою Надією із Жовкви, яка також відбувала покарання. Вони побралися, приїхали на Волинь. Але далися взнаки каторжні роки, і молода дружина померла на сьомому місяці вагітності.
Через два роки Олександр Ярощук одружився із сестрою свого табірного друга з Тернопільщини Іллі Штокала Мотруною. Збудували в Іванчицях хату. З величезними труднощами влаштувався Олександр Ярощук листоношею, адже вже було підірване таборами здоров’я. 34 роки, аж до виходу на пенсію, відпрацював на пошті. У нього все життя на першому місці Бог та Україна. І зараз патріот не пропускає жодної церковної відправи, бо служить дяком у місцевому храмі.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
