Посіяла огірочки у Сакраменто і поливала їх… сльозами

Вода з власної криниці найсмачніша

Вода з власної криниці найсмачніша

Кажуть, добре там, де нас нема. Спокуса пізнати життя кращого покликала на старості літ подружжя Пугачів із села Соснівка Камінь-Каширського району до далекої Америки. Але більше трьох років там не втрималися. І, як той журавель з дитячого віршика Платона Воронька, “облетівши сто морів, сто земель”, повернулися на свою малу батьківщину, бо кращої і ріднішої землі ніде у світі немає.

«Вона американські бомби нюхала, а я – німецькі»
Між Ганною П’явкою та Савою Пугачем, уродженцями села Соснівка і прилеглого хутора Черниш, лише два роки різниці у віці. Але їхні стежини, як зазвичай ведеться в селі, перетнулися не на вечорницях. Парубка покликав на фронт обов’язок захищати бать-ківщину. А Ганну ще раніше, у 1942-му, забрали, як сотні українських дівчат та хлопців, на примусові роботи до Німеччини.
– У нашій сім’ї аж два фронтовики, – розповідає досить жваво, як на свої літа (а йому уже 86-й!) Сава Олексійович. – Ганна американські бомби нюхала, а я – німецькі. Коли у 44-му почали гнати окупантів з України, мене, як і інших призовників, мобілізували до армії. Спочатку потрапив у Башкирію, але дорогою підхопив тиф і деякий час провалявся у шпиталі в Уфі. А як підлікувався та навчився піхотної справи, відправили разом з іншими західняками до однієї з військових частин. Маршрут проліг до Прибалтики, а звідтіля – у напрямку польських міст Гжешув-Катовіце. Ще й досі пам’ятаю номер свого стрілецького 783-го полку 229-ї дивізії, що входила до складу І Українського фронту під командуванням маршала Конєва. Навіть командира підрозділу, у якому служив, пам’ятаю – Ногавіцин. Мені пощастило вижити у тій кривавій бійні. Гаряче молився, і Бог милував. Матінка-піхота навчила зариватися, як кріт, у землю, коли зовсім поруч рвалися снаряди, здіймаючи до неба стовп піску та диму. Жодного разу серйозно не поранило. А як вели наступ на Заєловській висоті, від піхотного підрозділу вціліло всього-на-всього восьмеро бійців, і серед них – я. Тоді усіх нас представили до ордена Червоної зірки.
Поки Сава воював з німцями, його землячці-судженій Ганні довелося понюхати американського пороху. Оборонні рубежі навколо  Берліна, де вона виготовляла на стратегічно важливій текстильній фабриці надміцну парашутну тканину, обстрілювали і бомбили війська американських союзників. Вона теж була на волоску від смерті. Одного разу три дні довелося просидіти голодною у бомбосховищі. Але про роки примусової роботи Ганна Олексіївна воліє й не згадувати. Зате як добралися із Берліна через Варшаву і Брест додому, розповідає в деталях.
– Нам польки, з якими працювали на фабриці, нараяли не признаватися, що ми українки. Бо українок і росіянок забирали до роботи на кухню чи в медсанбат. Знання польської мови крепко виручило. Більше двох тижнів ми йшли додому пішки. Голодні, виснажені, пили лише воду, їли щавель та те, що випрошували у людей. Під польським містом Котбус натрапили на покинуті туші тварин. Вже стали їх у казані варити, але наспіли наші вояки і вариво перевернули. Виявляється, що м’ясо було отруєне.
Пеленала немовля у корівнику
А бравого солдата Саву Пугача відпустили з війська аж у 1947-му. Після взяття Берліна він ще воював на території Угорщини і дослужував у Білорусі. Повернувся і примітив на хуторі красуню Ганну. Невдовзі побралися. Одне за одним посипалися у них діточки. Коли народилася третя, Лідочка, було найважче, бо представники влади ревно виконували по-літику партії з ліквідації неперспективних сіл та хуторів. З їхньої хати здерли стріху, розвалили комина, незважаючи на те, що йшлося до зими. Заповзялися різати батьків ліс на новий дім. А у холодній хаті Ганна тулила крихітку до грудей і носила пеленати у корівник, де було тепліше. Аж у грудні 1955 року вдалося перебратися в одну закінчену кімнатку. Ненадякувалися тоді доброму чоловікові Йосипу П’явці, який старався якомога швидше збудувати їм оселю.
У колгоспі імені Хрущова, як і в інших, бригадир щодня зганяв жінок на роботу. Стелила в полі льон чи в’язала в снопи жито, а думкою летіла до діток. Малеча не раз чекала на маму голодна. Та й що особливо могла виварювати, коли платили на трудодень 20 копійок. Одного разу поверталася з роботи зовсім охлялою і зірвала у колгоспному саду два кислі яблука. Сторож помітив, доніс керівництву – і розпікали її за ті яблука, як найбільшого злодія. Та якось повиростали дітки, доглядаючи один одного, і розлетілися усі шестеро від отчого порога, хто куди.
– Син Микола виїхав до Сполучених Штатів, – розповідає Сава Олексійович. – Живе із сім’єю у місті Клівленд поблизу Канади. У Сакраменто виїхали дві наших доньки – Килина і Люба. Ще дві, Олена і Марія, – у Луцьку. А Ліда подалася зі Львова на заробітки в Іспанію.
Відкупили свій дім
Родина не раз кликала їх до Америки. Але Ганна зарікалася, що “вмре, а ніколи не сяде у літак”. У 1998 році продали дім і купили авіаквитки до Нью-Йорка. Летіли з Москви до Сан-Франциско у комфортному “Боїнгу-137” аж 16 годин. Половину з них над безмежними водними просторами, через що Ганна дивувалася, що стоять на місці.
Зустріли їх усією родиною і поселили у Сакраменто, у завчасно найнятому комфортному котеджі. Зареєструвавшись, почали отримувати по 615 доларів державної допомоги на кожного. З них 700 йшло на оплату житла та комунальні послуги. На життя вистачало, ще й на чорний день відкладали. От тільки важко було звикнути, що навіть овочі і фрукти чужі, заморські, якісь без запаху, хоча на вигляд, як з картинки. І надумала Ганна, хоча там цього не прийнято, посіяти собі огірочків.
– Скопала смужку понад тином, підживила і посіяла гурків. Зійшли дружно. Щодня поливала, а як стали рости, попідв’язувала нитками до паркану. Вродили рясно, аж сусіди дивувалися. Бо такі хрумкі і смачні вони були, – хвалиться тітка Ганна.
Скоро екскурсії, гостини, суєта великого мегаполіса волинським поліщукам надокучила. І коли роз’їжджалися діти по роботах, нудьгували. Та ще й сорокаградусна спека допікала. Хоча Сава не раз клав на голову мокрого рушника, лягав на бетоні, нічого не допомагало. А Ганні снилася до сліз мила серцю Соснівка, рідне обійстя, де була газдинею.
І вони повернулися. Відкупили свою хату, і стало так спокійно та любо на душі, наче потрапили до раю. “Вдома найлучше, Америка – то чужина”, – резюмує Сава. Хоча від благ цивілізації – мобільного зв’язку – відмовитися уже не можуть, бо як інакше дізнаєшся, що там у дітей на іншому континенті. От би ще тільки зробили їм сільську дорогу з твердим покриттям. Тепер вони, побачивши світу, звикли усе порівнювати.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>