Збиралися у Бучин на свято Миколая, а потрапили в… Сибір
Олександрі було 12 років, коли Червона армія “визволила” її село Зарудче, що під Любешовом, від гніту “панської” Польщі, а радянська влада стала будувати і на Поліссі колгоспно-соціалістичний рай. Більшовицькі агітатори запевняли, що сім’ї Семена Кулика, де серед дев’яти дітей зростала і Саша, з їхніми п’ятьма десятинами землі та худобою важко буде вписатися у соціалістичний лад. От якщо хазяїн позбудеться усієї тієї куркульської власності, тобто віддасть її радянській державі, тоді й заживе справжнім вільним соціалістичним життям як рівний серед рівних (тобто бідний серед бідних). От тоді йому й простелиться дорога прямісінько у комуністичний рай.
Два тижні невільників не випускали з вагонів
Однак Сашин батько байкам тим не вірив і дотримувався своєї, селянської, програми, за що й одразу поплатився: арештували у 1940-му і вивезли в невідомому напрямку. Мати Сашина відтоді мусила перекласти всю чоловічу роботу на свої плечі та на плечі старших дітей. Але й таке становище багатодітної сім’ї муляло очі новій владі. Отже, не минуло й року, як нове лихо прийшло до хати солом’яної вдови.
…22 травня 1941 року. День весняного Миколая Харитина Кулик з дітьми зібралася зустріти, як і весь довколишній християнський люд, у церкві, що в сусідньому Бучині, на храмовому святі тамтешнього села. Мали їхати підводою, ще звечора підготувались до дороги: накосили коневі трави, намостили сіном воза. Але вдосвіта, коли ще всі спали, розбудили їх крики і гуркіт: на подвір’я в’їхала вантажівка, з кузова висипалося з півдесятка місцевих більшовицьких посіпак.
– Вони увірвалися, як бандити, – розповідає Олександра Семенівна, – й почали нас викидати з хати. Брати із собою нічого не дозволяли, хто що встиг одягнути, у тому й опинився на кузові машини, та ще харчів торбинку мати якось прихопила… Ми плакали, мати благала їх змилосердитися, та марно: ті вже забивали дошками вікна та двері. Ось машина виїхала з двору, і тут раптом серце моє обірвалося: немає ж серед нас найменшенької сестрички Світланки! Почали кричати, зупинили машину, повернулись до хати, відбили двері. Світланка, якій на ту пору не виповнилося ще й року, спокійно собі спала в колисці…
Ешелон з переселенцями чмихав до пункту призначення – Красноярська, два тижні. Увесь цей час “пасажирів” не випускали з вагонів. Навіть до вітру. Їсти також не давали. Рятувалися від голоду домашніми припасами, але і їх наприкінці подорожі ні в кого не залишилось. Воду через вікна подавали на станціях добрі люди. Від тривалого сидіння терпли ноги, тож коли в Красноярську їх нарешті випустили з осоружних теплушок, ледве їх переставляли.
Перше враження Олександри про це сибірське місто – велика, широченна річка одразу біля станції. А це ж вода, без якої вони стільки часу потерпали в дорозі! Молодь кинулася на берег, щоб покупатися, але навперейми вибігла міліція й не підпустила до води. Так і не довелося дівчині скупатися в Єнісеї. Правда, могла б у його хвилях разом із сотнями своїх земляків залишитися й навіки: другого дня їх посадили на пароплав, та стільки душ, що перевантажене судно ледве не перекинулося на середині річки! Але Бог відвернув біду, і вигнанці таки допливли до міста Довурськ, звідки їх розвезли по довколишніх колгоспах.
Всю війну дівчина-підліток працювала без вихідних
Було спекотне сибірське літо. Чотирнадцятилітня Олександра працювала на полі нарівні з дорослими: полола буряки, капусту, косила траву. У кожного була норма, за невиконання якої звинувачували у саботажі, а саботажників чекав концентраційний табір. Працювали ж без вихідних. До всіх труднощів додавалася ще й мошка, яка поїдом їла нещасних колгоспників.
У вересні у їхнє село з райкому приїхав якийсь партчиновник і несподівано оголосив Куликам та ще кільком сім’ям з Полісся і Галичини амністію. Проте радості від цього було небагато, адже заборону повертатися додому все одно не скасували.
– Там фронт! – суворо нагадав райкомівець і став шукати добровольців у військо. Однак ніхто з репресованих не погодився. Хтось з натовпу навіть вигукнув:
– Ви нас вивозили, як бандитів, а тепер хочете, щоб ми за вас кров проливали?! Не підемо!
Отримавши “вільну”, Харитина Кулик з дітьми переїхала в селище Багатол, де влаштувалась у місцевому радгоспі. Статус вільних громадян мало чим змінив їхнє життя: та ж сама безкінечна праця без вихідних впродовж усієї війни під гаслом “Все для фронту”.
– Працювали і в сорокаградусні морози, – пригадує Олександра Семенівна. – Одного разу в таку погоду примусили возити сіно за п’ятнадцять кілометрів од радгоспу. Так було холодно, що всю цю відстань йшли пішки, аби не замерзнути.
– Ну, а з харчами на волі було вже ліпше?
– Голодували так само: картоплю мерзлу на полях збирали, щоб зовсім не охлянути…
– А місцеві не допомагали, бачачи, як ви маєтеся на чужині?
– У селищі жили переважно росіяни. Вони ставилися до нас якщо не вороже, то з презирством точно. У них і снігу взимку не випросиш.
Улітку сорок п’ятого їм дозволили повернутися в Україну. Їхали усією сім’єю та ще й з поповненням: старший брат Олександри одружився, тож мали тепер невістку-сибірячку. Приїхали в Зарудче, а хати їхньої нема – згоріла під час війни. Пішли в комірне і тулилися всю зиму в одній кімнатці десятеро душ! Навесні старший брат зі своєю сибірячкою знайшли собі окреме помешкання, а там й інші діти, які попідростали, пішли на свій хліб. У 1950 році поїхала на Донбас шукати заробітчанського щастя й Олександра. Але знайшла там собі нареченого. Вона працювала на коксохімічному заводі, він – у залізничному депо. А познайомились у неї на квартирі: хазяйка присватала. У тому ж році й одружилися та й повернулися у Зарудче знову.
– Чому ж на Донбасі не захотіли жити?
– Важка робота була в мене – замазувати глиною тріщини в печі, де “варився” кокс. Піч ще не вистигала як слід, а вже мусила в неї лізти і мазати. Працювала, мов у парній – піт лився у три ручаї. Градусів сімдесят було, не менше…
– А батька свого не шукали? Може, він тоді, в сорокових, десь горював поблизу?
– Коли ми ще дітьми питали в матері про нього, вона сердилася, не хотіла говорити на цю тему. Не подав і він ні разу про себе жодної звістки.
– Очевидно, загинув у соловецьких чи колимських таборах?
– Мабуть, що так.
П’ятнадцять років тому Олександра Семенівна овдовіла і свої вісімдесят літ зустріла на самоті зі спогадами у власній хатинці. Дітей їй Господь не дав, але поруч, на подвір’ї, будується небіж – син тієї самої сестри Світлани, котру ледве не покинули в забитій хаті страшного сорок першого. Усе ж не так самотньо буде літній жінці…
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
