Петлюру в боротьбі з більшовиками не підтримали ні свої, ні чужі
“Український націоналізм” з подачі імперської, а пізніше комуністичної Московщини, формувався на трьох відомих постатях: Мазепі, Петлюрі й Бандері, а отже, і їхніх послідовниках мазепинцях, петлюрівцях та бандерівцях. А такими для північних сусідів-загарбників були всі, хто хоча б словом обмовився про самостійність України, таким чином посягнувши на “єдіную нєділімую Росію”. Якщо про Бандеру у нас частіше згадують, про Мазепу вже теж заговорили, то Симон Петлюра майже відходить у небуття. Хоча він заслуговує на пам’ять і шанування не менше, ніж інші видатні українці. Отож, у ці травневі дні його народження і смерті давайте згадаємо цього щирого патріота України.
Партійні інтереси вище державних
“Ти переможеш, Великий Народе-Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі, Ти переможеш для спокійного будування могутньої Держави Української… Та яким тяжким не є становище українського народу під чужою окупантською владою, він певен, що влада ця довго не продержиться, а чи буде силою скинена з свого панування, чи сама завалиться. Передбачаючи цей радісний в житті України день, наш народ по змозі готується до нього, щоб використати його для національно-державної мети”. З одного боку, ці слова Симона Петлюри виявилися пророчими, бо справді московська влада скресла, як лід навесні. Але, на превеликий жаль, самостійністю скористалися не для “національно-державної мети”, а більше послідовники більшовизму для розкрадання держави й розбудови пострадянського мутанта, на якого тепер не можна знайти раду.
Вивчаючи публіцистичну спадщину Петлюри, насамперед усвідомлюєш різнобічність його знань і блискучий розум, хоча, безумовно, у своїй політичній діяльності і він припускався помилок. Окрім того, складається враження, що писав Петлюра не про 20-ті роки минулого століття, а про сьогоднішній день: “Спочатку я мав ілюзію, що ці з’їзди можна використати для організації національної сили. Але швидко переконався, що вони тільки “празникова одіж” і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінності. Їх, таких елементів, було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люди, що вірили в силу революцій, в чудотворність її. Вони партійні інтереси ставили вище державних, персональні моменти вище загальних... А брак єдиної державної ідеології, єдиної провідної лінії у зовнішній політиці – оці риси, що характеризують дотеперішній стан політичного розвитку нашого громадянства – мало потішають і на майбутнє, бо створюють у нашого громадянства ілюзії облудні і переменшення в оцінці тих труднощів, які стоять перед Україною у справі вступу її до європейської чи світової коаліції держав та впливу її і на участь у тій чи іншій політичній комбінації. Нам треба засвоїти нарешті, що лише шляхом довгої упертої боротьби нація наша здобуде собі належне місце у міжнародних відносинах... Ділки, що захопили в свої руки монополію патріотизму і розуміння державних потреб, а насправді під прапором патріотизму дбають про свої цілі. Оті цілі – обмежені й нікчемні, але разом з тим дуже шкідливі, і в них, власне кажучи, і криється основна причина того безладдя...” Ні, це рядки не про нашу нинішню владу – це він писав про події, коли Україна своїми Універсалами проголосила незалежність, і про тих, хто тоді взявся керувати нею.
Петлюра, судячи з його виступів, був толерантним, однак безкомпромісним, називаючи речі своїми іменами. Мабуть, тому й відчував спротив навіть з боку нібито своїх соратників. Його життя складалося так, що він, корінний полтавчанин (народився 10 травня 130 років тому у передмісті Полтави), до жовтневого перевороту 1917 року побував на Кубані, у Львові, в Петрограді, Москві, Мінську. Це, певно, мало вплив на формування світогляду й розуміння того, як Росія паразитує на інших народах й величезному бажанні за будь-яких умов втримати при собі Україну. Тому й усвідомлював, що без власної армії відстояти державу неможливо: “У справі організації армії я все керувався мотивами державними, бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертись народ у своїх державних стремліннях”. Але засліплені українські лідери-демократи Грушевський, Винниченко та інші не виділили грошей на армію, бо повірили у демократію російського більшовизму. Тому Петлюрі довелося у непростих умовах створювати Кіш Слобожанської України, аби відстоювати українські землі від більшовицької Росії.
Українській армії навіть не вистачало куль
Будувати свою політику і, тим паче, вести війну проти більшовиків та денікінців у тогочасних умовах було надто важко. Петлюра мав за мету об’єднати Україну навколо Наддніпрянщини, а галицькі провідники, де проживало 3,5 мільйона українців, нав’язували свою волю. Зрештою, галицька армія під проводом генерала Тарнавського зрадила Голову Директорії Отамана України Петлюру. Не надто підтримували його й провідники Центральної Ради, урядовці, а країни Західної Європи теж абсолютно відмежувалися від цієї боротьби українців проти більшовизму. “Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків, тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білля. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки...” – це його лист до французького публіциста Пелісьє. Хоча навіть сам Ленін заявляв, що тільки через боротьбу з Україною вони не дійшли до Західної Європи. Вона це втямила запізно...
Петлюра розумів, що сподівання останнього гетьмана Скоропадського на підтримку німців теж марні, і говорив про це вголос. Однак і його надії на Польщу у відстоюванні незалежності, з якою було підписано Меморандум у грудні 1919 року, теж не виправдалися. Польська влада повелася з Україною, як зі своїми васалами. Недарма уже в січні Симон Петлюра звертається до Юзефа Пілсудського (відродив незалежну Польщу) із засудженням такої поведінки: “Ігнорування елементарних прав самостійности Української держави, зневажування її законів, мови, урядових установ; непотрібне, нічим не викликане поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави; безоглядне забирання і привласнення державного майна на мільярди карбованців – все це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання”. Хоч як отаман не покладався на Європу, вона йому не допомогла. Лише прихистила, коли довелося відступити з військом у чужі землі.
Переїжджаючи з країни у країну, Петлюра нарешті зупинився у Парижі, звідки продовжував вести політичну боротьбу проти більшовицького поневолення: “Уряд совєтської України силою багнетів над народом нашим поставлений. Править він та порядкує в Україні тільки через те, що спирається на озброєну чужоземну московську армію та різні “чека”, “особполітотдєли”, шпигунсько-жандармські установи, які розстрілами, тюрмами, примусовими тяжкими роботами та виселеннями в московські губернії тероризують, залякують і пригноблюють наш народ. Пануючи над нашим народом проти волі його, Москва та наймити її і пахолки, що в українському большевицькому уряді участь беруть, добре знають, з якою великою ненавистю ставиться до них все населення України... Наша сила в єдності, а запорука успіху наших змагань у державній слухняності! Хай же менше серед нас буде тих, про яких кажуть, що вони нічого не забули і нічому не навчились! Навпаки, нехай буде більше таких, що вчаться на помилках своїх і мають мужність визнати їх, щоб надалі їх уникати!” Нічому ми так і не навчились...
Зрозуміло, що Кремль не міг залишити цю людину, яка знала, що треба, аби утвердити незалежну державу, у спокої – 25 травня єврей Шварцбард пустив у Петлюру сім куль нібито за єврейські погроми, вчинені його військами. (Наш відомий політик Дмитро Табачник й досі підтримує комуністичну маячню про ті погроми). Хоча уже документально підтверджено, що це була вміла робота чекістів. А точніше, відпрацьована схема: облудливо маскуючись під тих, хто боровся проти них, винищували невинних людей, аби вороже налаштувати мирних жителів проти своїх вояків й подати себе як “визволителів”. “Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабкіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників-провокаторів. Більше карности і дисципліни я вимагаю від вас у цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного... І моя сердешна подяка та пошана вам за вашу лицарську хоробрість, завзяття і самопожертву, яку несете ви на вівтар Отчизни, визволяючи од большевиків нашу Україну і всі народи, що її населяють, а тим самим і єврейський” – так звертався до старшин і козаків української армії отаман, якого звинуватили у погромах.
Якби більше таких петлюрівців, мо’, й мали б, як сказав нещодавно старенький ветеран, “чисту Україну”. Така вже наша доля: до чистого завжди пристає бруд...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
