Шовкова постіль для коханого «німця»
“Привіт! Завтра нам треба обов’язково зустрітися”, – Ірин дзвінок Валю абсолютно не здивував, хоч та не давала про себе знати майже місяць. Якщо не телефонує і не заходить, значить, їй знову “зустрівся той, кого чекала все життя”. Валя звикла до Іриних стрімких і бурхливих романів, звикла бути для неї “жилеткою” після таких самих несподіваних розривів. Дивно, що цього разу подруга не лише не познайомила зі своїм новим кавалером, а й слова не сказала про нього.
***
З Іриною вони познайомились, ще коли їздили базарувати до Польщі. Після того зблизилися, а згодом й подружилися. Іра розповідала подрузі не лише про свої бізнесові справи (польський базар допоміг відкрити власну справу), а й особисті. Вона не раз нарікала, як їй набридло тягнути усе на своїх плечах, бо чоловіка цікавили лише книжки і фольклор. У що одягнутися, що їсти, чим заплатити за квартиру – цього у його житті ніби не існувало. Як тільки змогла купити собі житло, одразу зі своїм науковцем розлучилася й переїхала туди з донькою. Бізнес вимагав чимало часу, тому невдовзі Маринку забрала до себе у райцентр її мама.
Справи йшли непогано, і в Іри з’явилися гроші. Вона змогла гарніше одягатися, частіше відвідувати перукарню й салони, тому й не дивно, що відчула, як чоловіки все більше задивляються на неї. Вона не раз просила Валю скласти їй компанію у ресторані, беручи усі витрати на себе і сподіваючись там на зустріч з “достойним мужчиною”. Подругу такі посиденьки не тішили. Хоч вона теж була одинокою, але самотність її ніколи не гнітила. Навпаки, від щоденних клопотів, роботи та роз’їздів хотілося спокою. Зрештою, провести час зі своїм коханим, який приїжджав зі столиці. Та від Іриних прохань нікуди не дітися – виручала подругу. І навіть раділа, коли тій вдавалося когось “підчепити”. Іра на якийсь час зникала, немов розчинялася в невідомості. Згодом з’являлася щаслива й усміхнена, аби розповісти, який Гена чи Коля галантний, розумний, темпераментний і т.д. Валя лише слухала й усміхалася, бо добре знала: згодом чутиме, що той чи інший “гад зажимистий, брехун і падлюка”. Та сприймала подругу такою, якою вона була. Вона зрозуміла, що Ірка не може без чоловіка – хоч якийсь, а він має у неї бути. Сама собі нафантазує, “домалює” йому достоїнств, а потім, коли набридне чекати того, на що сподівалася, починає розчаровуватися.
***
Тому й цього разу, зачувши, що Ірка хоче зустрітися, зрозуміла, що у тієї знову є “ким похвалитися”. Правда, Валя аж ніяк не спо-дівалася, що це не Іван і не Вітя, а Ганс. Подруга знайшла цього німця по Інтернету. Не раз до того Валя чула, що нині модно так знайомитися, проте ніяк не вірила, що такі зв’язки можуть бути серйозними. Отож, мабуть, вперше стала Іру напоумлювати, коли почула, що та вже готується виїжджати до Німеччини.
– Скільки тобі років? Скоро сорок. І ти віриш, ніби отак, на відстані, через комп’ютер ви настільки пізнали одне одного, що можеш з ним починати спільне життя? – врешті-решт не витримала Валя. – Нормальний мужик бабу собі не по Інтернету шукає. І ти, розумна жінка, ніби зі здоровою головою, отак принижуєшся.
– Ти старомодна й нічого не розумієш у нинішньому житті. Людям не вистачає часу, й Інтернет – це можливість для близького знайомства та спілкування. Скільки пар так знаходять одне одного і нормально живуть, – заперечувала Іра.
– Назви хоч одну, – теж не вгамовувалася Валя. – Ти не знаєш, для чого потрібні такі знайомства і спілкування?
– Для сексу і в Німеччині можна когось знайти. Чоловік шукає жінку для сімейного життя, – наполягала на своєму Іра, розчарована тим, що подруга її не розуміє.
– Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти. Дивись, щоб він тебе “не розвів”.
– Ти б почитала, які він мені вірші присилає...
– А ти що, вже німецьку вивчила?
– Ні, він російський німець...
Валя лише розсміялася. Але все-таки погодилася піти з Іркою на ринок, щоб підібрати їй новий гардероб, бо та й справді готувалася до цієї зустрічі, як до весілля. Купувала усе дороге й стильне. Довіряла подрузі, знаючи, що та ніколи не порадить поганого.
Валя вже й сама підсвідомо чекала цієї зустрічі – реальний шанс пересвідчитися у тому, чим закінчуються “романи по Інтернету”.
***
Найперше їй не сподобалося те, що Іра їде його зустрічати на кордон у Львівську область. Справжній чоловік, на її переконання, сам дістанеться й не буде завдавати клопотів жінці, навіть якщо у тієї є своє авто. З наступного короткого дзвінка Валя довідалася, що Ганс “справжній мачо”. І все – Іра зникла з “ефіру” майже на тиждень.
– Привіт. Ти вдома? Зараз приїду, – Іра подзвонила в неділю.
– О, а я думала, ти вже в Німеччині! – спробувала пожартувати Валя.
– Перестань, і так тошно...
Валя усе зрозуміла, не знала лише деталей, проте здогадувалась, що вони мають бути цікавими.
***
– Перше враження при зустрічі – красень, говіркий, веселий. На квіти не сподівалася, а от подаруночок чи якусь коробочку цукерок думала привезе, – спокійно розповідає Ірка у Валі в кімнаті за чаєм. – Приїхали на квартиру. Він одразу пішов приймати душ, а я накрила стіл. Зрозуміло, підготувалася, як належить. О! Як хвалив, що я прекрасна господиня. Проте ніякого подарунка не побачила. Говорили години дві. Завершилася розмова у ліжку. До речі, я навіть купила шовкову постільну білизну, яку він потім попросив у мене на пам’ять, щоб згадувати цей “прекрасний час”.
– І ти віддала?!
– Тоді ще нічого не зрозуміла. Через два дні він запитав, чи не можу відвезти його до Києва. Думала, хоче побачити нашу столицю, проведемо у готелі гарно час. Він про справи нічого не казав. Тут, правда, з кимось зустрівся. Я й поперлася з ним у Київ. Тільки виїхали за місто, як він з розпачем вигукнув: “Ой, забув у тебе мінеральну воду!” Уявляєш залишилося півпляшки, яку він купував, коли їхали до мене!
– І ти не висадила його й не розвернулася назад?
– Не висадила. Я ж ним жила стільки часу... Всю дорогу слухала про його бізнес, будинок і те, як він мріє про хорошу дружину. У Києві одразу зателефонував до своїх знайомих, попросивши мене влаштуватися в готелі. Словом, бачила його лише увечері. На третій день чекаю, а його нема. Набираю номер – і чую, що з абонентом нема зв’язку. Вже близько півночі до мене зателефонував якийсь чоловік і сказав, що Саші треба було терміново повертатися додому.
– Якому Саші?
– Ганс – це і є Саша. Єврей київський. Він тут жив до дев’яностого року. Словом, переночувала, а вранці заплатила за номер – і назад. Ні, так ще я не влітала.
– Ірко, не гризись, помогла чоловікові комфортно вирішити усі справи, провела з ним кілька ночей, а схочеш, й Німеччину організуєш, – пожартувала Валя й серйозніше додала. – А якщо по правді, то мо’ задумаєшся. Цей лише дорогу постіль прихопив, а інший, розумніший, і бізнес прибере до рук.
– Валь, чоловіки геть перевелися.
– Не перевелися. Твій тебе ще не знайшов...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
