Повернув розп’яття на місце – і нещастя скінчилися

Михайло приїхав на Прикарпаття після закінчення технікуму і почав трудитися на одному з місцевих лісокомбінатів. Сам же був родом, як кажуть галичани, з Великої України – однієї зі східних областей. Ріс круглим сиротою, виховувався у дитбудинку та інтернаті. Невдовзі, ще зовсім молодим, одружився з дівчиною Галею. Зрозуміло, шлюб у церкві не брали, а тільки розписалися в клубі. Через рік Галя народила йому первістка. Тесть і теща наполягали, аби охрестили немовля (не конче в церкві, можна і вдома, аби ніхто не бачив), але Михайло не дозволив. Ще й назвав дружининих батьків темнотою… Таємне завдання парткому
На виробництві трудився сумлінно, тож незабаром став майстром. Як комсомольця-активіста викликали його в партком і запропонували вступити в компартію. Але спершу потрібно було пройти так званий кандидатський стаж.
– Доручаємо тобі, Михайле Панасовичу, виконати дуже відповідальне завдання. Ці товариші, – кивнув секретар на трьох незнайомців, – приїхали до нас із райкому. Ось вони тебе і введуть у курс справи…
А наступного дня Михайлові належало виїхати в одне із сіл району і взяти участь у знищенні кам’яного хреста, який височів на узбіччі центральної вулиці. Повернувся він додому зажуреним. Галя подала на стіл вечерю, але до їжі чоловік так і не доторкнувся. З голови не йшло оте “відповідальне” доручення. А втім, від жінки нічого не приховаєш. Одразу помітила і почала випитувати у чоловіка, що трапилося. Коли розповів, розплакалася: “Не їдь, Михайлику, у те село! Хіба ти отого хреста ставив, що мусиш його знищити?!” Та він не дав їй закінчити: “Не верзи дурниць! Ти ж розумієш, що зі мною буде?! Та мене в партію не приймуть!” Дружинині аргументи, що можна і без партії прожити, чоловіка роздратували ще більше.
Коли стемніло, екіпаж у повному складі виїхав на завдання. Не доїжджаючи до населеного пункту якусь сотню метрів, зупинилися, вимкнули фари. Згодом під’їхала й загальмувала позаду них вантажівка. За кілька хвилин підійшло троє, очевидно, місцевих жителів, і почали тихенько розмовляти з райкомівцем.
Вирішили чекати півночі. Товариш давав останні настанови. Михайлові належало, коли автівка порівняється з хрестом, швидко вискочити з машини і накинути на розп’яття петлю линви, яку йому подадуть з кузова. До машини трос чіплятиме сусід по сидінню Петро. Решта “інквізиторів” мали піти вперед на “розвідку”.
Рівно опівночі “товариш” мовив: “Пора!”, і звелів Михайлові вийти з авто. Не вмикаючи фар, “Москвич” рушив з місця. Так само повільно і без світла їхала за ним вантажівка. Перед хрестом обидві машини зупинилися. Михайло, як і було домовлено, підбіг до вантажівки, хтось подав йому з кузова тонку, але міцну сталеву линву. Перескочивши канаву, він накинув петлю на розп’яття і подав інший кінець Петрові, котрий почав чіпляти линву до форкопа.
Але трапилося непередбачуване: машина рушила, а хрест залишився на місці. Хтось у кузові затарабанив кулаками об верх кабіни. Водієві пояснили, що й до чого, і він увімкнув передачу заднього ходу.
Як з’ясувалося, петля линви не затягнулася. Крім того, ще й розв’язалася, тож треба було в’язати її заново. І тут у найближчій хаті загорілося світло, а через хвильку блимнула лампочка і надворі – освітилося все навколо. Всіх було видно, як на долоні.
Знову накинули петлю на хрест й причепили до машини. Михайло з Петром залізли в кузов…
За селом повернули праворуч, проїхали польовою дорогою аж до річки й скотили хреста з берега у глибоку водяну вирву.
Комуніст побачив хреста і... Бога
З того дня Михайлове сімейне життя пішло під укіс. Згодом Галя народила неживою доньку. Того ж року параліч прикував до ліжка і малого Василька: промучившись кілька літ, він також помер… А потім і Галя потрапила в автокатастрофу та втратила здоров’я. Михайлові ж хоч би що: ні хвороби, ні травми не підстерігали.
Вже значно пізніше він дізнався зі Святого Письма, що Всевишній карає грішників навіть у десятому поколінні. У випадку з Михайлом Бог це зробив набагато швидше: ще за його життя відібрав діточок і дружину. Перед смертю Галя просила-благала чоловіка: “Покайся, і легше тобі буде самотньому на світі білому. Прилучися до віри Господньої, і Бог простить тобі гріхи”.
Вже тоді Михайло переконався: є таки Бог, і за людське гріхопадіння він суворо карає! Але чомусь вперто не вірив у потойбічну силу. Тому й надалі йшов з комуністами-атеїстами нищити культові споруди, закривати церкви, брав активну участь у діяльності так званого суспільно-політичного клубу “Світоч”. Переймав діточок, які йшли святити паску чи на Різдво колядувати. Прагнув будь-що бути на видноті, щоб прислужитися начальству.
Але після того, як не стало Галі, Михайло відчув себе сиротиною на білому світі. Йому стало страшно. Почав боятися навіть власної тіні. Щоразу снилася ота линва з петлею, яку накидав на хреста. Бували хвилини, коли йому хотілося знайти оту линву й повіситися на ній. Життя втрачало будь-який сенс.
Та одного разу – ні, не уві сні, як здебільшого буває, а при цілковитій свідомості, Михайла осяяла довгоочікувана надія на порятунок. Хтось до нього ніби промовляв: “Знайди хреста і поверни його на те місце, де він стояв”…
Через багато літ Михайло прийшов на те місце, де колись скинув у водяну вирву розп’яття. Добре пам’ятав, що неподалік росла верба. На щастя, її ніхто не зрубав і вона ще не струхлявіла. Поруч з нею була ота вирва, але вона не вціліла: русло змістилося метрів на тридцять.
Почав копати лопатою на тому місці, де мав зберігатися під товстим шаром землі хрест. Піт заливав очі, боліли руки, нила спина, а на долонях виступали мозолі. Єдине, чого найбільше боявся, аби не помітили люди. Слава Богу, того дня ніхто так і не з’явився.
Довго копав, а хреста не знаходив. “Невже не тут?” – свердлила гадка. Ні, він не міг помилитися. Не міг! Хтось наче командував: “Копай, копай, він під тобою!”
Вже, було, почав втрачати надію (вечоріло), як раптом відчув: лопата натрапила на якусь кам’яну твердь. Ще трохи зусиль – і показався хрест! Так, це був той самий. Від радості в очах Михайлових аж потемніло, і він мало не зомлів. Тієї ж хвилі підсвідомо побачив перед собою якусь дорогу. Вона вела кудись вгору… А десь там, на вершині, стояв Він, Господь Бог… Всевишній нічого не сказав, тільки повернувся і пішов дорогою ще вище, а відтак і зник… Це був ніби міраж. Але Михайло зрозумів: йому треба йти отим шляхом. Треба прилучитися до Господньої віри, треба спокутувати гріхи.
Через знайомого сельчанина Михайло дав знати про місцезнаходження хреста церковним браттям. Вони й привезли розп’яття та встановили там же, де воно було колись. Звичайно, прізвище людини, причетної до історії з хрестом, не було розголошене.
Нині Михайло щонеділі і на свята відвідує церкву, ревно молиться, живе самотою. Натомість з Богом у серці і душі.
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область

• Нравится
•