Додому з Бессарабії волиняни йшли місяць

У 1941 році їх туди вивезла радянська влада, щоб на місці села зробити полігон
Щоб розповісти про своє село Черемошно, а точніше, про непросту долю тамтешніх селян, у школі зібралося чимало місцевих жителів. Розказували, пригадуючи усі подробиці, то навперебій, то прислухаючись один до одного. Слухаючи людей, вкотре задумуєшся: чи ще якийсь народ зазнавав такої наруги над собою, як українці? Їхнє життя на цій землі не вартувало (і не вартує) й гроша. Зате проекти, що підтримують сильних світу цього й усілякі безглузді ідеї, пожирають мільйони й мільярди грошей…Де жила одна німецька сім’я – поселили  п’ять поліських
Ще польська влада в кінці 30-х років минулого століття вирішила неподалік Черемошного (за 40 кілометрів від Ковеля) зробити полігон – місце для військових навчань. Тоді з карти Волині зникло декілька сіл. Правда, людей не виселяли за десятки чи сотні кілометрів, а у ближні села. Чимало черемошан тут все-таки залишилися. Коли у вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна й німецька армія напала на Польщу, поляки відступили із західних українських земель, які за згодою Сталіна й Гітлера відійшли до Радянського Союзу. Совєти теж взялися за розбудову цього полігону, повідомивши у 1941році селян, що вони будуть виселені з Черемошного. Хочуть вони цього чи ні – це абсолютно нікого не цікавило.
– Пам’ятаю, як мама плачучи прощалася зі своєю мамою, моєю бабусею, яка жила на хуторі, – починає ті спогади Ірина Феодосіївна Білінець, якій тоді виповнилося шість років. – Везли нас у товарному вагоні, на станціях ще стільці біля нього дід один ставив, щоб можна було вийти. Він так і не доїхав, помер у дорозі. Привезли у Бессарабію, в німецьке село Шампанос (тепер Новосьоловка Арцизького району на Одещині). В одну хату селили по п’ять сімей – кожній давали по кімнаті. Німців звідси виселили, і їхні великі будинки залишилися порожніми. Згодом тато перевіз нас до Арциза, куди раніше переїхав його товариш. Вже можна було якось жити, та почалася війна. Батька забрали на фронт, а тут ще мамина сестра померла, і їй довелося своїх трьох дітей глядіти та  двох племінниць. Війну пережили спокійно. Німці пройшли, і більше їх там ніхто не бачив. Якось чули, як десь бомбили. Помаленьку давали собі раду. Зерно там горами лежало. А коли після війни почалася засуха та голод, сільський голова вигріб у нас на горі все до зернини. І тут надійшло повідомлення, що тато загинув. Мама гатила кулаками об двері й кричала до голови: «Дітей хочеш геть мені посиротити!» Вона тоді купила коня, зібрала такі-сякі пожитки, посадила трьох менших діток на воза, двоє старших гнали корів і бичків – і ми рушили, до свого села. У степу ночували, розводили вогонь, їсти щось варили. Місяць так ішли. А коли прийшли в Черемошно, жодної хати не побачили. Мамин тато приїхав зі Старовижівського району, допоміг звести не то землянку, не то буду, а на зиму нас тітка забрала до себе. Що казати – набідувалися…
Все, що притягли      зі степів, совєти загребли                до колгоспу
Тяжко слухати. А це все треба було пережити. Малолітнім дітям. Тоді багато черемошан повернулися до рідної домівки, заставши тут спустошене село. Спочатку мордувалися у землянках, згодом почали будувати хати. Звісно, все, що притягнули із собою з Бессарабії, нова влада забрала до колгоспу. А плати у колгоспі ніякої не мали, тому не раз побиралися з торбами по селах, щоб хоч щось дітям дати їсти. І тут знову почали говорити про виселення, та цього разу селяни вперлися, що нізащо не рушать зі своєї землі. Отож, довелося тут пережити іншу «війну», коли під час військових навчань полігон бомбили так, аж шибки у вікнах дрижали. Зате після навчань мали де заробити: ходили загрібати лунки від бомб. У день за таку роботу платили 15 рублів. А ще шукали парашути і шили з них сорочки, простирадла. Правда, вони швидко розлазилися. Коли із трудоднів, за які платили мішок-два зерна за рік, перейшли на грошову оплату, жити стало трохи легше. А тепер селяни ходять на полігон у пошуках металу. Навіть були трагічні випадки. Село з роками відродилося: відбудували церкву, звели школу, клуб, медпункт, магазин. І хоча, як зрозуміла, при колгоспі тут добряче набідувалися, бо про заможність годі було говорити, аби кінці з кінцями звести, проте Ірина Василівна, яку за оберемок натини оштрафували на 5 рублів (при зарплаті 40-50 немалі гроші), жалкує за ним:
– Якби був колгосп, то я пішла б у контору й попросила б коняку город обробити…
І знову боляче за наших людей. З одного боку – ніким не захищені, а з іншого – чи 74-річна німкеня, француженка і навіть полячка думають про город і коня? У них інші «проблеми»: у який санаторій поїхати відпочити чи куди податися у подорож. А тут вічна панщина… При злиденній пенсії й далі треба гнути спину. Та люди не втрачають надії й лишень бідкаються, аби хоч це платили.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область

• Нравится
•