«я не брав гріха на душу – стріляв поверх голів»
Ігор Терещенко під час служби на Близькому сході
Серби, як брати, хорвати, мов німці
Війна Сербії з Хорватією на той час уже наближалася до закінчення, але збройні конфлікти ще траплялися, і не менш жорстокі. На щастя для Ігоря, без його участі. Утім, наслідки їхні все ж доводилося бачити, та такі вражаюче жахливі, яких більше ніде не зустрічав (ні в Азії, ні в Африці): після майже безперервних двотижневих боїв – сотні трупів, роздутих та напіврозкладених… І хоч хорвати їх позабирали та похоронили (і своїх, і чужих), трупний запах у тій місцевості тримався ще місяць.
Ігор вважає, що місія його в Югославії пройшла нормально. Служив водієм (це його основна військова спеціальність), розвозив бійців на блокпости, паливо – з бази, а у вихідні – у Загреб, до магазину ООН, на екскурсії. За бездоганну службу впродовж двох ротацій (по півроку кожна) заслужив право ще й на третю, тож загалом пробув у Хорватії 15 місяців. За цей час, зрозуміло, добре вивчив тамтешніх мешканців, їхню вдачу, звичаї.
– Хорвати мені не сподобалися, – ділиться враженнями Ігор. – Вони гонорові, агресивні, зверхні. На німців схожі, навіть гроші свої спочатку називали по-німецьки – марками, лише згодом перейшли на теперішні куни. Коли війна скінчилась і серби-біженці йшли у Сербію, то хорвати ніби дали їм коридор. П’ять діб були в дорозі: хто пішки, хто трактором, хто авто. Колесо лопнуло, машину кидали – і далі. Двадцятитисячна колона! Хорвати плювали на них, виводили чоловіків, брутально обшукували, били. А потім взагалі ту колону розстріляли! Усіх до одного! Інша річ – серби. Душа-люди! Побачать наші шеврони: «О, Україна – Країна!» Я подружився із сім’єю Нікітічів із Загреба: сербом Слободаном і його дружиною Ренатою, хорваткою. Обоє, старші вже люди, ставилися до мене, як до рідного. «Ти наш третій син!» – часто казала Рената. Непросто було сербу Слободану жити в Хорватії. Якби не дружина-хорватка, могли б і вбити – настільки вороже ставилися до нього колишні брати-слов’яни…
У Ліван викликав сім’ю... покупатися у морі
Після Югославії (не одразу, правда: побув кілька років на заробітках у Польщі) Ігор поїхав до Лівану. Першу ротацію прослужив заправником пально-мастильних матеріалів в інженерному батальйоні, а другу – у військовій поліції. Потрапив туди випадково: запитали, чи часом не знає англійської. Сказав, що трошки знає. Цього для по-ліцейського було досить. Ігор називає свою ліванську місію курортом, порівняно зі службою в інших «точках». На Близькому Сході тоді (2000-2002 роки) було спокійно, ходили без зброї. Побував у Єрусалимі, в інших святих місцях. Навіть дружину із сином мав змогу викликати на кілька тижнів до себе, щоб покупалися у Середземному морі.
З Лівану після невеликого відпочинку на рідній землі миротворча дорога завела Ігоря в Ірак. Там «молотильня» спалахувала вдень і вночі. Особливо під час другої ротації, коли після військової поліції довелося служити водовозом на американському автомобілі. Машина була без лобового скла – вибило фугасом, від якого загинув Ігорів попередник-українець. Фугас іракці заклали в колодязь, готуючи «подарунок» американцям, яких там, зрозуміло, вважають загарбниками. Але, як бачимо, гинуть і миротворці.
Довелося згодом Ігорю і в бою побувати, відбиваючи штурм радикальних іракців, котрі намагалися захопити мерію міста Аль-Кут. Тоді полонили понад два десятки розбишак. Протримали їх два тижні у нашій поліцейській «клітці», доки їх не забрала місцева поліція до міської в’язниці. Шкода мені було цих людей, хоч і поводилися вони під час бою агресивно, залякували, проводячи долонею під шиєю. Воду їм носив, то були такі вдячні – руки хапали цілувати.
– Що відчували, стріляючи в людину?
– А я стріляв поверх голів – не хотів брати гріха на душу.
– А інші українці?
– Був з нами снайпер один, колишній міліціонер, то йому подобалося вбивати.
Білий негру мусить давати «чоп-чоп»
– Ви побачили арабський, мусульманський світ Лівану й Іраку. Він скрізь однаковий?
– Ліванці набагато цивілізованіші, з вищим рівнем життя, котрий наближається до європейського, а іракці ще й досі перебувають чи не в первіснообщинному ладу. У Ліберії доставляли повітряним шляхом у джунглі продукти та медикаменти, був у вертолітному загоні – возив на аеродром екіпажі. Ліберійські міста хоча і цивілізовані, та жахливо брудні – сміття там ніхто не прибирає. У селах, особливо розташованих у далеких джунглях, ніякої цивілізації, біднота, сморід, люди мешкають у житлах з пальмового гілля, обмазаного глиною. Нічого не садять, не сіють, живуть жебракуванням та тим, що відберуть у природи. Спалять суху траву на полі, і збирають спечених змій та ящірок, мавп з дерев збивають і їдять. Діти кидаються під машини, щоб зупинити й випросити «чоп-чоп», тобто «їсти» по-їхньому, жебракують і дорослі, процвітає проституція. Земля тамтешня родюча: ми самі пробували для експерименту сіяти огірки, помідори, кавуни, навіть картоплю садили – все достигає, тільки доглядати, поливати потрібно.
– Це спадок колоніального минулого?
– Назва «Ліберія» перекладається як «вільна країна». Туди збігалися раби-втікачі з усієї Африки. Один ліберієць так мені сказав: «Ви, білі, колись нас експлуатували, то тепер мусите годувати!» Але я ж, кажу, в Україні такий же негр, як і ти! Я не проти, щоб і мені хтось дав! Не повірив. Для них усі білі однакові – експлуататори.
Африканська місія була останньою у миротворчому послужному списку Ігоря Терещенка. Була нагода ще раз поїхати в Ліберію, але начальство не дозволило: «Ти й так уже забагато їздиш, дай іншим заробити!»
– А коли в Ірак під кулі потрібно було їхати, то не шукали інших! – не стримався й дорікнув.
І мусив за півтора року до військової пенсії звільнятися з армії. Через що і досі прикрість на серці має. Нині український миротворець, котрий зміряв гори й долини Югославії, пустелі Близького Сходу та Месопотамії, африканські джунглі, мешкає у рідному селі Прилісне Маневицького району. Започаткував свою справу, адже має ще й диплом лісового техніка-технолога. Армія армією, а рідна стихія бере своє.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
