«Народиш дівчинку – не бути у парі»
Марія БАРИЧКА біля могили тітки Марини
Марія написала про це до нього в листі, а Василь відповів: “Як народиш сина – оженюся з тобою, а як дівчинку – не бути нам у парі ніколи…” Через кілька місяців на білий світ з’явилася… дівчинка! На превеликий жаль, мати-породілля під час пологів померла. Три рідні сестри були у покійної Марії, але жодна не взяла немовлятко. Тож рідну матір дитині замінила батькова, тобто Василева, сестра Марина. Можливо, тому, що перед тим у неї померла маленька донечка, а може, серце підказало, як саме належить вчинити.
Коли з армії повернувся Василь, то накинувся на сестру мало не з кулаками. Мовляв, не моя це донька. “Та ти подивися: викапаний тато! – казала братові. – Бог тобі, Васильку, суддя. Я все одно вигодую і виховаю дівчинку. Але дивись, аби ти потім гірко не каявся, що відцурався рідної дитини”. Тоді Василь не прислухався до сестриних слів.
Отож, Марічка (назвали, як матір) виростала в сім’ї тітки Марини і дядька Миколи Стовбанів. Наче рідними сестрами стали для неї молодші Стовбанові доньки Ярослава і Ольга, а вуйну і вуйка (так величають прикарпатці тітку і дядька) вона звала мамою і татом.
Якось прибігає Марічка зі школи додому і з порога: “А мені діти казали, що ви не мої мама й тато…” Що мали відповісти? Розпо-віли все по правді. Хоча й була Марічка ще малою, зрозуміла. “Віднині називай нас вуйною і вуйком”, – запропонувала Марина Микитівна. Довго не могла до цих нових ймень звикнути Марічка… І тепер 58-річна Марія Василівна каже: “Моя мама – тітка Марина, татова сестра”…
А Марійчин батько одружився з однією з трьох… материних сестер – Магдою. Але й після того вони не наважилися взяти дівчину до себе. Щоправда, довго ця пара разом не прожила: після народження сина Василь розлучився з Магдою і подався світ за очі. Десь блукав і, врешті-решт, прибився додому. Одружився вдруге. А коли через двадцять з гаком років його дружина після тяжкої хвороби померла, залишився самотнім (мешкав у сусідньому селищі Брошів). Більше Бог йому діточок не послав…
Тим часом Марічка виросла, вийшла заміж за доброго і чуйного парубка Івана Баричку. На щасливе сімейне життя молоде подружжя благословляли вуйна Марина і вуйко Микола, які, до речі, справили названій доньці гарне весілля. Допомагали будувати й нову оселю. Троє діточок народила Марія Василівна, онуків дочекалася. Але вже з десяток років тому не стало Івана. Давно помер і вуйко Микола.
…Коли у 2000-му році Марія Василівна відзначала своє п’ятдесятиліття, у Рівню навідався її батько. Насмілилася і його запросити на родинне свято. Пригубивши на гостині чарчину, він заплакав. Донька і собі дала волю сльозам. Вперше в житті вона тоді вголос назвала його татом…
Пропонувала, аби йшов жити до неї – будинок просторий, місця всім вистачить. Але Василева сестра Марина категорично заперечила: “Не признавав він тебе, Марійко, від маленької, то не треба й тепер…” Не міг Василь нічого заперечити. У доньки ж проситися не мав права: совість не дозволяла. Так і пішов з невимовною тугою і пекучим болем на душі.
Майже шість років тому Василя Рендзяка не стало. І ховали його не в тому селищі, де жив самотою, а у Рівні. Марія забрала тіло до себе й дві доби небіжчик пролежав у доньчиній оселі. Коли покійника проводжали в останню дорогу, першою за померлим йшла у гіркій скорботі Марія. Та, якої Василь колись відцурався…
На жаль, понад два роки тому відійшла у потойбіччя й вуйна Марина. Перед кончиною попрощалася з рідними доньками і названою. Заповідала Марії, аби доглядала батькову могилу. Тож навесні вона висаджує квіти, виполює бур’яни. А ще час від часу запалює на них свічки. Не забуває і про місце вічного спочинку рідної матері, де також палахкотять воскові свічі...
Іван ІВАНИШИН,
Івано-Франківська область
| Comments: |
