Поховавши власного сина, подружжя Бігунів взяло з притулку двох хлопчиків

Про Людмилу Бігун з Рівненщини наша газета писала шість років тому. Тоді жінка звернулася з листом до редакції, щоб допомогли їй отримати земельний пай біля хати, оскільки на утриманні Людмили були хвора мати та син-інвалід. І працювати в полі десь далеко від дому вона не мала змоги, бо за немічними рідними треба було наглядати. Тоді в очах тридцятирічної жінки зібралося стільки болю і смутку, що спокійно у них дивитись було неможливо...Працювала у колгоспі з 13 років
Хоч і кажуть, що роки людину роблять старшою, але це не про Людмилу Бігун. Жінка, котра з тринадцяти років почала працювати в колгоспі (і, до речі, про це є запис у трудовій книжці – авт.), сьогодні має своє господарство. За ці шість літ вона не впала духом, хоч похоронила матір та синочка. Жінка... розквітла: з обличчя не сходить усмішка, очі випромінюють тепло.
– Бо життя продовжується, – розповідає. – За цей час у нас попідростали дві донечки, народилася третя. І ми розбагатіли на... двох синів. Андрійкові шість років, Валикові – чотири.
Після того, як помер їхній син, подружжя Бігунів не покидала думка взяти з дитячого будинку хлопчика. Довелося оббити немало порогів, щоб омріяне стало дійсністю.
– Адже ми офіційно з чоловіком ніде не працювали, – розповідає Людмила. – Але ж живемо не гірше за інших, бо не ледачі. Обробляємо землю, сіємо багато пшениці, буряків, картоплі. У господарстві утримуємо 10 свиней, корів. Лишки сільгосппродукції продаємо – і з того живемо. Ось уже деяку техніку придбали для обробітку грунту. Ото комісії до нас приїжджали, перевіряли умови проживання, і таки погодились, що нам можна дати під опіку діток. А я як подивлюсь, скільки дітей тепер при живих батьках на вулиці опинилося, аж душа розривається...
«Не везіть нас назад...»
Павло та Людмила Бігуни порадилися зі своїми донечками, і вирушили у будинок дитини. Придивилися до Андрійка, батьки якого позбавлені батьківських прав.
– Спочатку в листопаді 2007 року привезли цього хлопчика, – розповідає Павло Миколайович. – А Валентина у липні 2008-го. Вирішили: де четверо дітей, там і п’ятому місце за столом знайдеться. Дівчатка дуже зраділи братикам. Андрійко у нас балакун, знає багато віршів. Він ходитиме у школу разом з донечкою Лілею. А от Валик, як дівчинка. Сестрички його так розбалували, він тепер їхній мазунчик. Але спочатку був дуже мовчазним, сумував за дітками з будинку дитини, за нянею.
Подружжя Бігунів розповідає, що малюків доводилося вчити елементарному, адже вони звикли в притулку до всього готового, не усвідомлюючи, звідки все береться. Наприклад, сім’я копала картоплю, то Валик брав маленькі бульби і клав не у кошик, а... в рот. Довелось пояснити, для чого цей овоч і які страви з нього можна приготувати.
– Зараз хлопчики звикли до нас і нашої оселі. А зразу, коли хтось заходив до хати, починали плакати, боялися, що їх заберуть від нас. Все казали: “Не везіть нас назад...” – розповідає Людмила, ніжно притулюючи Валикову голівку до своїх грудей. – І хоч ми вважаємося прийомною сім’єю, виховуватимемо дітей до 18 років, але як від них можна згодом відректися? Звісно, вони наші. Дасть Бог, виростимо, вивчимо і поженимо...
Насамкінець нашої розмови Людмила попросила, щоб ми не називали адреси їхньої родини. 36-річна жінка боїться, щоб дітей не травмували їхні справжні батьки, адже хлопчики і так уже багато пережили...
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
 

• Нравится
•